Темна синя вода. Джерело

Я обернувся, наче видивляючись меланхолiйного офiцiанта, але крутонув голову трохи далi й ковзнув поглядом у бiк хлопця. Такий собi хлопець. Не сказати, щоб миршавий, але й не Шварценеггер. Пика неголена й щетина бiло-руда. Вигляд задумливий, й погляд як у вагiтноi жiнки – вони, знаете, не перед собою дивляться, а наче всередину – як там дитинка? Й прислухаються. І хлопець нiби прислухався, лiниво цiдячи каву.

На ременi й справдi була пряжка зi стародавнiм фордиком. Колись, у пiдлiтковому вiцi, я теж мав таку, але у вiйськкоматi на медкомiсii вкрали.

Натовп великий, усi чужi, а джинси з поясом – це тодi було ой як круто.

Давно це було.

– Чому я? – запитав я, знову вихопивши з вихору запитань якнайневдалiше.

– Не лише ви, – запевнив Ігор. – І не лише з вашого часу. Чому?..

Вiн замислено потер чоло.

– Щоб не дуже штовхнути ниточку. Вихопимо якусь важливу персону – створимо нову лiнiю часу, самi опинимося на нiй, будемо мiняти-мiняти – а наша, первинна, тих змiн не отримае. Вихопимо молодика – а вiн, гад, мав зачати дитину, яка мала народити ще одну, а та, своею чергою, мала стати батьком генiя або просто вiдомоi особи.

Або народити ще когось. Або наступити на ногу майбутньому президенту. Не краiни – а фiрми, але й цього достатньо. Доведеться вихоплювати таких, що й так мають загинути.

Було трохи дивно чути «мае загинути» про себе. Дивно, але чомусь зовсiм не лячно, нiби розмова йшла про якусь геть незнайому людину, на яку менi чхати.

– Крiм того, бажано, щоб не було дружини й дiтей, близьких родичiв, друзiв, тiсних стосункiв iз колегами, з сусiдами… взагалi нi з ким.

Бо хтозна, як змiниться iхня реакцiя на вашу смерть, якщо вона станеться на день або два пiзнiше. Й хтозна, як на це вiдреагуе нитка – я про нитку часу говорю.

– Зрозумiв.

Все, що вiн казав, було так логiчно, але… ну, не те щоб не вiрилося. Скорiш, у головi не вкладалося.

– Крiм того, нам потрiбнi люди, якi мають хоча б деякi кориснi навички у тiй справi, яку заплановано провернути.

Бажано, звiсно, не деякi, а багато, але доводиться брати те, що е. Самi розумiете, з урахуванням всiх обставин кандидатiв не так уже й багато.

– І я – один з них?

Ігор кивнув.

– Не так щоб единий, – негайно опустив вiн мою самооцiнку, що пiдвела була голову. – Цiнний, але в розумних межах. Так що, як раптом скажете «нi» – я подякую, що погодилися придiлити часу, та й пiду собi.

– Логiчно, логiчно… – запитань у головi, однак, не меншало.