Темна синя вода. Джерело

Люди навколо… таке враження, нiби нiхто й не помiтив. Та й справдi – кругом було на що подивитися, а хлопець став якраз так, що проти сонця й не видно.

Я озирнувся на Ігоря, той стенув плечима – мовляв, я ж попереджав.

– Згоден, – я рiшуче вилив у горлянку залишки кави. – Ведiть.

– Пiшли, – охоче погодився Ігор й негайно пiднявся.

– Що, отак просто? – в менi знову прокинулась недовiрливiсть. – Отак одразу? Не треба анi угоди кров’ю пiдписувати, анi тиждень поститися, анi курс пiдготовки проходити?

– Та воно б i бажано, – чи то насмiхаючись, а чи й справдi серйозно промовив мiй провiдник й одразу уточнив.

– Я про курс пiдготовки, звичайно, а не про угоди з постами. Але кожна хвилина тут для вас смертельно небезпечна. А заразом i для мене, бо автомобiль, знаете, це вам не цеглина на голову. Це така штука, що може й стороннiх зачепити.

Я старанно запхав недовiрливiсть якнайдалi й рушив слiдом.

Нi, звичайно, до кiнця вона не замовкла. Вона у мене нiколи не замовкае. Зроду такий, i комунiстична пропаганда у пiонерському вiцi – мовляв, людина людинi друг, товариш i брат – не змогла ii витравити.

Трохи попсувала, атож – бо дивно було спостерiгати, як друзi, товаришi й брати один одному пiдлянки роблять, морди б’ють та нах посилають. Класу до третього мав з цього приводу когнiтивний дисонанс, як значно пiзнiше обiзвали таке явище психологи. Потiм забив на всю пропаганду, i вже у комсомольському вiцi на плакати позирав з посмiшкою, а коли доводилося кричати гасла – подумки додавав закiнчення.

«Хай живе Велика Радянська Соцiалiстична Революцiя!.. чорти б ii мордували».

Або якось так. Якщо мова про якогось iз вождiв – то, зазвичай, додаток був фiзiологiчного напрямку.

Початок дев’яностих остаточно витравив рештки пiонерського виховання, а недовiрливостi потрафив, так що зараз я б навiть святому Петру не повiрив, якби вiн люб’язно розчинив передi мною дверi вiдомо куди. Обов’язково або гранату спершу пожбурив би, або хоча б придивився з-за рогу, якщо немае гранати.

На щастя, цей шлях навряд чи колись передi мною розкриеться. Що ж до альтернативного – то, сподiваюсь все-таки, що кожному даеться по вiрi його, й через певний термiн на мене чекае повне й безболiсне небуття.

Хоча, звiсно, й тут сумнiваюся. Не довiряю на сто вiдсоткiв анi натхненним пропагандистам життя пiсля смертi, анi так само твердим переконанцям гниття пiсля того ж самого.

Отож, коли Ігор рушив вперед, я прилаштувався за спиною.