Темна синя вода. Ручай

Тiльки обережнiше з нею тре’. Бо я колись у спеку кухлик хильнув. Шипучоi, кусючоi, холодноi – тiльки-но з льоху. Я б, може, здуру й другий хильнув, але хазяiн не дав. Каюсь, одразу подумав, нiби жадюгою виявився господар, але через пiвгодини зрозумiв, що не жадюгою, а гуманiстом – бо йти ще так-сяк вдавалося, мiж деревами маневрувати – то вже практично нi, а щодо такого вищого пiлотажу, як потрапляння у дверi, й мови не могло бути!

Приемний був спогад, трохи смiшний, але приемний, й шкода навiть, що народився у неприемному мiсцi – в кацапському селi на Уралi.

Писав колись Маяковський, що для веселощiв наша планета непристосована, то Уралу це вдвiчi стосуеться. Клiмат поганий, земля – пiсок та болото, у мiстах – бруд, за мiстами – лiси, у лiсах клiщi, а у трьох-чотирьох клiщiв з сотнi – енцефалiт, й третина мешканцiв ними кусана.

П’ють, звичайно. Як там не пити…

Хати в тих краях переважно iз дерева, а воно лише на кольоровому фото мае чудовий вигляд, а в життi – то не дуже.

Постоiть кiлька рокiв пiд дощами-снiгами, пiдгние-почорнiе, заведуться у ньому жучки-хробачки й навiть ящiрки (сам бачив!), як добудують до хати стайню, корiвник, свинюшник, курник i теплий сортир, то все це разом такий «букетик» дае, що одразу Бабу-Ягу розумiеш, коли вона «русскiй дух» згадуе.

Але брагу вони роблять краще за нас. Вiддаю належне.

Мабуть, Альберт теж вiддав запаховi належне, бо його (Альберта!) хода раптом змiнилася – рiзко, на пiвкроцi, як наче режим перемкнули.

Стала пружнiшою й легшою; може б, i тихiшою стала, якби вiн ранiше з шумом ходив, а так – не стала. Це був ще один параметр, за яким дехто з нас йому заздрив, i я смiливо кажу – дехто, бо Ігор теж.

Користi в змiнi режиму не було – бо конi йшли як iшли, копитами тупцяли, нiздрями форкали, та й Галя наша глицею шурхотiла, за гiлки зачiпалася. Але то, мабуть, в Альберта на рiвнi рефлексу було.

Стежка зробила рiзкий поворот, потiм ще один, i моi рефлекси також вискочили на волю, а ми – на галявинку.

Крихiтна була галявинка, Ігорю з кiньми мiсця не вистачило, та й нам було б не вилазити на видноту, але iнакше не вийшло.

Утiм, можна сказати, й виднота була досить умовна, бо в лiсi й так завжди присмерк, а коли поза лiсом вечiр, то в лi-сi нiч.

Темна споруда визирала iз землi на протилежному боцi галявинки. Невисоко визирала – не хатка й не сарайчик, а напiвземлянка. Що ж, з боку гуралiв – хiд розумний.