Темна синя вода. Ручай

Здавалося б, цiлком очевидна справа, але бачив я колись один дивний радянський бункер. Досить солiдний. Не пiдземний лабiринт, як у Бiлогородцi, але й не просто бронековпак. Напiвпiдземний, цегляний, з трьома амбразурами, невеличким пiдземним ходом й броньованими дверима… якi дивилися просто на степ, хоча з протилежного боку розташувався чималий ярок й перелiски. Був би конспiрологом – подумав би, що то навмисне зробили, аби червоноармiйцi не могли здатися, але гадаю, що насправдi то просто iнженер-проектувальник дурний трапився.

Узяв типовий проект й типово розташував, лiтера в лiтеру по iнструкцii. Бо якщо раптом зробить щось не так, як то вказують керiвнi документи, то хто винен? Вiн. А якщо все так, а вхiд дивиться просто на супротивника, то хто винен? Той, хто складав керiвнi документи. А баби ще понароджують.

Ось вона, мабуть, чи не найзначнiша причина з великого списку пояснень шоку початку вiйни – повнiстю вiдбита iнiцiатива. Зробиш хоч трохи по-своему – вилають, знiмуть або й розстрiляють; зробиш гiрше, але за вказiвкою – або нiчого не буде, або ще й пiдвищать за виконавчу дисциплiну.

Тож нащо напружуватись?

Хоча навiть той вихiд супротивниковi назустрiч не завадив хоробрим червоноармiйцям здатися – бо мали дверi того бункера аж двi вибоiни вiд куль, i все. Жодних слiдiв тривалоi оборони.

У вiйну бункер встояв, Микиту Сергiйовича пережив, за Леонiда Іллiча ще так-сяк протримався, а от десь на Костянтинi Устиновичу вкрали з бункера бетоннi перекриття з даху, потiм дверi, а там, мабуть, i цеглу почали роздовбувати, бо народ у нас пiдприемливий.

У Вiнницi, там, де «Вольфшанце» було, половина нових хат на солiдних фундаментах iз бетонних уламкiв, i як ви гадаете, звiдки бетон той узявся?

Правильно! З фюрерового лiгва.

І те, що гуральня була побудована виключно з дерева, пояснювалося, мабуть, лише вiдсутнiстю поблизу античного храму або хоча б давньоруськоi церкви з плiнфи.

Як би там не було, але напiввiдчиненi дверi натякали, що всерединi нiкого нема.

Дурень би кинувся перевiряти, ми обидва дурнями не були, тому майже одночасно шаснули до глухих стiн i обережно зазирнули у щiлини.

Видно було погано. І ракурс невдалий, i напiвтемрява, тож нiчого в поле зору, окрiм протилежноi стiни, не потрапило. Стiна була як стiна – нерiвна, з необшкурених соснових колод, й щiлини де заткнутi мохом, а де й незаткнутi.

І жодного звуку, жодного руху.

Ми перезирнулися й рушили до входу.