Темна синя вода. Ручай

– Гарячий ти хлопець, – раптом посмiхнулась Галина, i я трохи здивувався. Не така вже вона й полохлива, виявляеться, може й пожартувати на делiкатну тему. Заусмiхався, а потiм допер – навколо багаття зависла неприемна мовчанка, й вона розрядила ii традицiйним жiночим способом.

– Зараз ще пiдгарячiшаемо! – змовницьки пiдморгнув Альберт й витяг з-за колоди квадратну пляшку. Обсягу вона була якогось нестандартного – менша за пiвлiтра, але явно бiльша за нуль-сiм, та й вмiст вино не нагадував, а був схожим на дуже розбавлене молоко.

Що воно – я не зрозумiв, Ігор теж, а Галя, бач, дотямила.

– Самогонка? – Вона скривилась, але вiдмовлятись не стала.

– Теж мiсцева? – поцiкавився Ігор, застiбаючи на грудях трофейний каптан, чи як його там.

– Ну а яка ж, – буркнув Альберт.

Мабуть, запасливi були тi двое, що мали нещастя iхати лiсом.

Виявилось, я маю рацiю, бо везли ще й клунок з харчами.

Сало не вiдрiзнялося вiд пробуваного мною в дев’ятнадцятому столiттi й у двадцятому теж; цибуля була майже така сама, як у нас, а от хлiб iнакший.

Чорний, глевкий, аж волохатий вiд остюкiв, вiн ще й пах надто рiзко… ну, не казати ж про хлiб «смердiв»? З дитинства привчили. Застав я ще майже побожне ставлення до хлiба, дотягло воно аж до другоi половини двадцятого столiття. А якщо враховувати й традицiйний хлiб-сiль почесним гостям, то й перетягло.

Щоправда, вже у моi часи мало хто знав, що робити з поданим короваем, та ще й iз сiльницею.

Натомiсть, що робити з хлiбом, салом, цибулею та самогонкою – знали всi, i ми теж, i навiть Галя не вiдцуралася – а хто б вiдмовився опiсля погонi зi стрiляниною, купелi, стресу, та опинившись у незнайомому мiсцi з трьома незнайомими (ну, хай майже незнайомими) чоловiками, скажiмо так, явно не гламурного роду занять?

– Шкода, що келишкiв не везли, – зiтхнула вона, ще раз поглянувши у бiк кущiв, звiдки Ігор притяг закривавлений клунок.

Горло у пляшки було мало того, що широке, так ще й з грибочком-розширенням.

Не знаю, нащо його робили. Може, щоб зручнiше було пляшку за горло тримати, а на пиття з того горла й не розраховували?

Самогонка виявилась гидотною на смак (а якою ж iй iще бути?), але свою справу зробила – i пiдiгрiла, i стрес зняла. А Галi, здаеться, ще й додала смiливостi, бо вона приклалася ще раз, сьорбнула, покрутила головою – еч, зараза, як уставляе! – й раптом видала те, що у нас всiх було на язицi, але кожен кивав на iншого. Подумки.