Українська містична проза

В ii кiмнатi ще ii рукою поскладанi книжечки, в шафi ii суконки, в кутику пiд столичком черевички, он рукавички ще з вiдтиском ii дрiбноi ручки, а он зачата студiйка, наче всмiхаеться своiм полудневим краевидом – на палiтрi свiжо понакладанi фарби… все жде ii – а ii нема!..

Якась нудьга жене мене з мiсця на мiсце i не дае хвилини спочити.

Я шукаю ii!..

Нема? Чи се можливе? Так недавно ще тут була: здаеться зараз почую ii легенькi кроки й лагiднi слова: «що, мамонько?»

Чи ж се був справдi шелест ii суконки?

Я кличу, бiжу в ii кiмнатку, де стiльки лiт гомонiв ii голосок, стiльки лiт бавилася, училася й читала…

Тиша i пустка.

Якийсь холодний, неперехiдний мур вiддiлив мене тут вiд неi! А моя душа б’еться о сю перепону вперто i безупинно, i менi здаеться вже, що цiла я – се лише клубок зболiлих нервiв, яким злостива рука кидае все в той бiк, де би тяжче можна зранити його!..

* * *

Я бачила ii у снi – i душа моя на хвилину оживилась новим життям. Наче навмисне, я бачила ii маленькою, як колись, коли вона, повна здоров’я й життя, мов ластiвочка, вилася коло мене в кождiй годинi життя.

Було так тепло й сонячно. Я в городi садила квiтки, а вона боса в рожевiй суконочцi, забабравши пальчики землею, заходилася, як весною не раз бувало, коло свого огородця. Часто покидала роботу i своiм звичаем закидала своi рученьки менi на шию i тiшилася, що я така маленька, як i вона, ii устоньки, наче листочки нiжноi рожi, дотикались легенько моеi шиi, вуха, лиця.

Я наче боронилася, й тодi вона з несподiваною силою, в’язнила мене у своiх обiймах.

– Не пущу! Мамуся моя, бiльше нiчия!

Я усiла серед стежки й притисла пестiйку до грудей.

– А ти, Марусенько, – питаю, – скажи, чия ти?

Дитина подумала хвилинку:

– Я мамусина, мамусина, бiльше нiчия!

Моя голубко! чом сполошена ранком ти вiдлетiла так нагло! Я ж твоя, бiльш нiчия – а ти покинула мене, не заждавши навiть, щоби послiднiм поглядом попрощати свою матiр.

Якби я була при тобi в тiй страшнiй годинi, то ми б вiдiйшли були разом – а тепер – я не знаю, де тебе шукати, мое щасте едине?..

* * *

Я так нетерпляче дожидаю кождоi ночi. Бачу ii майже все, скоро тiльки заплющу очi, i сон почне огортати мене своiми крилами. Се не випадок – вона вiдчула хiба мою тугу, й вертае до мене, щоб своею появою накормити мене, як мати голодну дитину.

Чи ж се можливо? Мiй розум противиться сьому, а одначе?..