Українська містична проза

Отак як потемнiе, то все чую, як трембiта грае в полонинi, i рвуся за ii голосом – i не можу.

– Може, жаль тобi свiту, дiтей, гiр, Черемоша? – закинув старий Юра, Миколин ровесник i приятель.

– Нi, Юро, не жаль, – вiдповiв Микола. – Я жив досить. Моi дiти, Богу дякувати, забезпеченi. Гори i Черемош не потребують мене i не можуть дати менi нiчого.

– Що ж тебе так турбуе? Може, в тебе який старий грiх на душi, а ти затаiв його перед людьми, а вiн тепер проситься на сповiдi i не хоче пустити тебе, поки його не направиш?

– Не знаю, Юро, але менi здаеться майже, що воно щось так, хоча… Бачиш, я раз мав таку пригоду – давно тому, дуже давно!.

. І вона тепер знов тривожить мене. А проте… так, я не говорив про неi нiкому з вас, але таки не таiв ii перед людьми. Я тричi сповiдався з неi, а проте не зазнав полегшення.

– Сповiджся з неi перед нами i перед святим праведним сонцем, – мовив Юра, – то, може, вiдступить вiд тебе тота тривога.

– Та то властиво нема що багато й оповiдати. Се було ще за моiх парубоцьких часiв – уже тому зо сорок лiт.

Знаеш, Юро, я був тодi найгiрший забiяка в селi i найлiпший керманич на весь Черемош. У недiлю була велика бiйка в шинку; багато парубкiв – здаеться, що й ти, Юро, сарако, – пiшли додому з порозбиваними головами, а одному, мойому найтяжчому вороговi, Олексi Когутиковi, догодив я так, що за кiлька недiль його поховали. А я сам обiрвав лише кiлька зовсiм неважних гуль та задрапнень i в понедiлок, як би нiчого й небувале, пiшов на дарабу.

Я й стрик[4 - Стрик – стрийко, брат батька.], глухий Петро, збили ще досвiта чотиритабло ву дарабу в Жаб’i i, скоро надiйшла повiнь, рушили долiв Черемошем. Був гарний лiтнiй день; на всiх долинках покошено сiно. Запах свiжого сiна i достиглих малин, що звисали скрiзь iз стрiмких берегiв понад водою, так i обвiвав мене. На серцi було любо, свобiдно та радiсно, як рiдко.

Петро стояв при переднiй кермi, я вхопився за задню. Пiд полудне заплили ми до Ясенова i iмилися[5 - Їмитися – вхопитися, тут – причалити.

] бiля шинку. Вода була сильна, а ми мали гнати дарабу лише до Вижницi, то й не потребували боятися, що нам перед приходом вода впаде.

На березi, як звичайно, була цiла купа дiтей. Вони купалися, кидали камiнням, гралися на березi i робили галас. Скоро ми з дарабою iмилися берега, зараз цiла юрба iх повскакувала на дарабу, бiгали по нiй, гойдалися на кльоцах[6 - Кльоци – колоди. – 11 —] або скакали з них у воду i випливали на берег.