Українська містична проза

Як звичайно, вона пораеться сама в хатi – й тодi завжди смутна. В самiм розпалi роботи згадае про щось, оглянеться поза себе й стане нерухома, як статуя. При шитвi, бувало, вiдведе руку з голкою, спинить ii нараз, задивиться в призабутий спомин, а потiм зiтхне тяжко й шие далi.

В лiсi – джерело. Ось мати йде по воду, та не дорiжкою, а мохом, куди ще нiхто не йшов.

Покiйна будить в менi душу, i передi мною постае дивний свiт образiв.

Ось я лежу хворий, вона на ослонi бiля вiкна пряде кужiль. Останнiй промiнь сипле золотий цвiт на ii голову, в хатi тихо, лиш веретено фуркотить i летить рiвно довкола.

Опiвночi менi здаеться, що в саду шумить смутно вiтер. Буджуся – довкола сутiнок, мати сидить у ногах, дивиться на мене i плаче нишком. Вранцi я проснувся, i менi стало легше. Мати винесла мене на призьбу.

Над головою – блакитне небо, а над обрiем товпляться бiлi й рожевi хмари.

– Оце славне товариство виступае в похiд, а онде леви везуть богиню в ясному ридванi, – вказуе мати на хмари.

По нивах буяе вiтер, дiвчата мигають серпами, спiванка стелеться далеко, як подiльський лан.

Ой як ясненько, ой як миленько, куди сонечко сходить… А ще яснiше, а ще милiше, куди матiнка ходить…

Мамо, мамо!.. Ти одна у свiтi свята. Недарма оспiвують тебе поети.

Смерть закрила твоi очi, як хмара яснi зорi. Батько сидiв бiля мене, задивився на портрет давньоi дружини й проганяв ряснi сльози.

– Тепер на старiсть не маю нiкого, лиш ii. Не раз у безсонну нiч здаеться менi, що вона стукае у дверi, виходжу, а навколо – темно, глухо й пусто… Знаю, що не зiйдемося вже там, тому живу з нею тут. І тону в споминах, тону, потопаю… А то явиться менi у снi – тиха, лагiдна, як колись. «Вибачай, – каже, – що не додержала я тобi товариства… Дiвчам узяв ти мене, рано вийшла я з тобою в дорогу, а в полуднi змучилися моi бiлi нiжки, i тяжкий сон зламав мене…»

Увiйшла служниця i сказала, що «панi» кличуть.

Старий скривився й вийшов.

Служниця вбирала в кiмнатi, поглядала то на портрет, то на мене. Я помiтив, що хоче менi щось сказати.

Я почав з нею розмову i довiдався, що небiжчик ii тато служив тут давно. Потiм вона оглянулася й шепнула:

– Я б вам щось сказала, але боюся…

– Кажи, я не видам тебе.

Присадкувата постать зiгнулася, буцiм стирала пилюку; обгорiле, некрасиве, але добре лице ii було схилене над роботою.