Українська містична проза

Довкола… хто був довкола? Жiнки не любили ii, заздрили з самих пелюшок, не терпiли ii помiж собою з самого дитинства, з перших крокiв життя вона опинилася серед мужчин, серед iх лестивого тимiяму[27 - Тимiям – фiмiям. – 103 —]. Вони говорили iй комплiменти, iх нечисте дихання заражало атмосферу вже тодi, коли Іда була ще дитиною, коли тiльки зверхня сила удержуе вiд грiхiв проти природи, а кожний з тих мужчин, мов обов’язок гнусний який, щиро виповняв дiло розпусти… Пiдлi люди! Вони зганьбили ангельську iстоту, вони брудотою наповнили безмятежний i дорогоцiнний сосуд, а потiм, коли забачили плiд паскудних трудiв своiх – тодi вони смiялися з неi ж, тодi вони з огидою плювали iй в лице!.

.

Я нiколи, нiколи не забуду одного вечора! Це був якийсь баль. Я сидiла бiля столу, продавала квитки чи що. Бiля мене було багато молодiжi, студентiв; смiялись весело, балакали. Але ось, як королева, в бiлому убраннi пiд руку з моiм cousin’om увiйшла вона…

– А, Катрусю! Ти тут? А ти менi потрiбна на декiлька слiв, – звернулась вона до мене.

– З охотою. Зараз я скiнчу.

– Ну, то я присяду бiля тебе, – i увiльнившись вiд руки свого кавалера, вона рушила до мене…

Тодi з купи студентiв, що стояли довкола столу, вихвачуеться один…

– Pardon! Тут мiсця занятi..

…Мов громом мене прибило… Така образа!.. Це ж привселюдний ляпас. А мiй cousin… як погано!.. Його дамi кинули в лице таку образу, а вiн… тiльки взяв ii пiд руку, i вони вийшли з залi… Та коли вiн знав усе про неi, то вiн не повинен був приходити туди! Коли ж прийшов, то повинен був i боронити свою даму, хто б вона не була.

А дами нашi, дами! Скiльки жовчi розлилось у них за безщаснi вiсiмнадцять рокiв життя Іди! Та й як же? Варт iй було з’явитися де-небудь на балю, на вечерi, як майже всi забували про iснування своiх дам i все йшло за нею, все iй поклонялось. І дами тодi писали листи… За котильоном[28 - Котильон – спецiальна маленька папочка з картками паперу, яку мала кожна дама на балю i куди кавалери записувалися на танець.

– 104 —]… Якоi брудоти тiльки не дiставала вона в пахучих записочках! «Чи не забули ви одягтися вдома?» «Який маляр вас розмалював?» «На вашi убрання, мабуть, небагато йде матерii» i т. д. i т. д. без кiнця… Скiльки злости, скiльки поганi й заздрощiв!.. Ну, нехай це тодi, коли вона… вже не була тiею чистою Ідою, якою я знала ii. А ранiше? За що тодi вони ненавидiли ii?..