Українська містична проза

І вона, моя безщасна Іда, була единим з проявiв тiеi Краси, i проявом може найвищим з усiх, бо то дух живий, безсмертне сотворiння, а не плiд робочих рук…

Сousin менi розказував… Був раз у неi тихим присмерком. Вона тужна чогось була, душа ii болiла, мабуть… Очi свiтилися тихою печаллю, i в них бачився безмежний океан горя… Брат сiв до роялю й почав спiвати найулюбленiшi ii романси… Нараз почулися звуки iстеричних, невиразно болючих ридань нервових… Вона плакала…

Мов вилитись уся в сльозах вона хотiла… О, цей плач!.

. Боже мiй! Народитись… жити, умерти – i не зустрiнути нi одноi благородноi людини на дорозi, не почути нi единого здорового чесного слова!..

* * *

…Низько схиливши голову, йшов студент i слухав. Тiльки очi у нього блискали якимсь тривожним вогнем. Йому здавалося, що й вiн несе на собi частину того грiха, що й вiн якось несвiдомо приточився до руйнування п’едесталу пiд ногами тiеi дивноi статуi краси.

Попався на дорозi калiка, безногий… Студент помацав у кишенях, несвiдомо вийняв вiдтiль монету й кинув до чашки калiки, не тямлючи навiть, що то були останнi грошi.

Скоро розпрощався iз своею спутницею i, прибитий, придавлений якоюсь нечуваною силою, прийшов до своеi темноi хатинки десь аж на четвертому поверсi.

* * *

Страшно скрикував уночi й жалiбно стогнав. Йому снилося щось повне незцiлимоi муки, повне страждань.

* * *

Тихий, маненький, запашний будуар. Свiтло м’яке, нiжне, квiтки, екзотична зелень – i звуки, звуки, звуки… Вони не тут, вони десь, може не на землi навiть. Вони мов свiтло, розкиданi всюди, ростуть з душi, хвилями охоплюють iстоту… Рвонуть одразу розкiшно блискучим акордом, тихо понесуться в далечiнь, зачiпаючи вiдповiднi струни серця, плескотом поетичноi мрii залунають i прокинуться бiлими тiнями десь далеко-далеко… В них i спокiй терпiння та смерти, i радощi життя, i темрява сумноi ночi, i пекучий погляд божевiльних очей… А бiля великого венецiянського вiкна стоiть на тлi зiрчастих небес чорна, дивно-прекрасна фiгура, оточена, мов рабами, розкiшними рослинами… То – вона… вона…

Лагiдний оксамит закривае тiло, мов навмисне для того, щоб ярчiше блиснув у вiчi снiжно-бiлий лебединий вигиб шиi.