Квіти терену

Вночi вовки вiльно ходили по селу, заглядали до вiкон, спираючись дужими лапами на стiни, звiдусiль вили на мiсяць, наче озивалися по всьому свiтi до свого одноокого ватажка на небi. Мiсяць у такi ночi хижо дивився на землю жовто-золотим вовчим оком, бо могутнiй Орiон зi своiм срiбним мечем та диким собакою надто поспiшав кудись далеко та високо, надто далеко та надто високо, щоб допомогти тим, хто потерпав вiд вовчоi навали на землi. Люди були приреченi стати здобиччю незлiченного племенi вовкiв. Вовки не поспiшали.

Вони чекали, як вмiе чекати смерть.

Поволi розтанув снiг, прийшла весна, але нi хвороба, нi голод не залишили село. Катерина зовсiм схудла, зблiдла. Усюди iй ввижалися вовки, якi дивляться на неi та на ii дитя. Чоловiк, стиха ворушачи запеклими вустами, казав, щоб вона благала жовнiрiв випустити ii з дитиною до сусiднього села, де жила ii мати. Не хотiла йти, плакала, вмовляла, щоб встав, але вiн лише дивився сумними очима та дихав важко. Катерина, в якоi голова вже паморочилась та в очах раз у раз ставало темно, поволi сповила дитя i, хитаючись, вийшла за порiг.

Стежка за село, здавалося, кружляла та вигиналася, наче чорна змiя. Поволi вийшла Катря до занедбаного поля. Сiла на траву, глянула на дитя, що спало. Скрикнула, бо здалося iй, що малий не дихае. Та нi, закричав i вiн. На крик де й узявся жовнiр, став голосно лаятись, примушував Катрю повернутись до мертвого села. Благала, кричала, вмовляла, та дарма. Притисла дитя до грудей i побiгла, як могла, навпростець полем.

Та швидко наздогнали ii. Побачила сталевий блиск багнетiв. Злякана, поточилася i, хитаючись, повернулася до перелазу. Дитя знов заплакало вголос. Над ним заридала i молода мати. Так, ридаючи, i пiшла селом до лiсу. Йшла крок за кроком, нiби хтось тягнув за руку.

Здавалося, що живих у селi не було. Але на плач дитини та лемент нещасноi матерi на порiг поволi вийшла стара сусiдка – баба Марфа.

– А йди-но сюди, доню, – кволо погукала вона, тримаючись за стiну, щоб не впасти. – Куди це ти проти ночi, та ще з дитям?

– Ой, тiтонько, пiду вiднесу його до лiсу, хай вже вовки з’iдять, нiж отак мучитися – воно ж iще мале, не iсть, а в мене молока вже давно нема! Чоловiк помирае, i менi жити недовго лишилось.

– Та що ти, доню, хай тебе Бог боронить! Ходи-но сюди, – i повернула до хати.

Катря поволi рушила за нею до темного отвору, бо самiй лячно стало, що намiрилася зробити. Нiби перестала чути когось страшного, який чекав на неi в лiсi.