Коли прокидається сила

– Невже ж у мене й краплини розуму не лишиться пiсля зустрiчi з вашим красенем?

– Ти даремно iронiзуеш. Жiноча душа – то суцiльнi емоцii, впоратися з якими iнодi так важко… А де, до речi, твiй хвалений меч? Покажеш?

– З радiстю! – Беренiка рвучко зiстрибнула з пiдвiконня i, не дуже чемно штовхнувши непрохану гостю, схопила меча, який лежав пiд покривалом.

Лезо несподiвано зблиснуло у темрявi блакитним сяйвом. Беренiка в ту ж мить вiдчула легеньке посiпування, пiсля якого тiлом розлилася приемна хвиля бадьоростi.

Вiд вигляду меча Меллiнта закам’янiла. Таемнича сила немов скувала ii, не даючи поворухнутися. Беренiка зачудовано спостерiгала, як зла чарiвниця корчиться вiд болю, намагаючись дотягнутися до медальйона, що висiв у неi на шиi. Коли ж це iй нарештi вдалося, вона зiрвала з себе прикрасу, набувши врештi здатностi рухатися вiльно.

– Не радiй передчасно. Тобi ще рано святкувати перемогу, – прошипiла Меллiнта i зникла.

Беренiку зустрiч зi злою чарiвницею не дуже налякала. Якби нiчна гостя хотiла заподiяти iй шкоду, то зробила б це, не вагаючись.

Але Гермiнин меч перешкодив цьому. Тож дядько Гонафо казав правду – злi сили завжди у гiршому становищi. Медальйон лежав на пiдлозi i свiтився у темрявi. Беренiка розумiла, що мiж вiдьминою прикрасою i Гермiниним мечем iснував таемничий зв’язок. От тiльки який?

Дiвчина запалила свiчку, щоб краще роздивитися медальйон. У мерехтливому сяйвi срiблястий метал здавався живим. Прикраса була виконана у формi ромбика з зображенням атакуючого скорпiона на лицьовiй сторонi.

Та чи то майстер був недбалий, чи то метал уже стерся вiд довгого носiння, бо зображення здавалося розмитим.

Кiлька хвилин Беренiка мучилася з ланцюжком, намагаючись з’еднати розiрванi ланки. Нарештi iй це вдалося i вона повiсила медальйон собi на шию. Метал був холодним, але вiд дотику до тiла швидко нагрiвся, i Беренiка заснула.

Нiч мандрувала на захiд. Їi чималий почет затримався ненадовго, але безжалiсний свiтанок нетерпляче пiдганяв слуг ночi, готуючи небо до зустрiчi осiннього сонця.

На свiтанку Беренiка вiдразу ж пiшла до дядька Гонафо, забувши навiть вмитися, чого з нею нiколи ранiше не траплялося.

Астролог тiльки-тiльки вкладався спати пiсля нiчних спостережень, а тому на розмову не дуже-то був настроений, проте, коли почув про Меллiнтин вiзит, спати перехотiв.

– Ти взяла ii медальйон?! – вжахнувся дядько Гонафо. – Скiльки разiв тобi казати: не можна торкатись речей поганих людей!

– Нiчого я не брала.