Біла ріка

На першiй – вiн сам, пiсля отримання третьоi нагороди; гордовито стоiть перед якоюсь хаткою, польовою будiвлею штабу, красивий i високий, у офiцерських чоботах; на iншiй свiтлинi вiн – з одною зiрочкою на петлицях, вже з чотирма нагородами, – сидить зi своiми колегами за столом. На столi —чотири пляшки вина, на них схиленi свiтлини з iхнiми рiдними, i всi вони щасливi. Вояки цiсарськоi армii гордовито дивляться в об’ектив, мiцно стискають склянки у руках. Минув мiсяць, i зi всiх на цiй фотокартцi залишиться живий лише вiн один – Дмитро Кабюк.

Його доля тiсно зрослась з долею смерекових гiр. Доля, що припала на часи найскладнiших випробувань. Але вiн нiколи не нарiкав, i завжди був вдячний Боговi за це.

Пiд ранок у вiкно тихо постукали. Анна вiдчинила. Глибоко в душi вона ще сподiвалась, що зранку нiхто не прийде, i ii син лишиться з нею. На вулицi мороз, було ще темно. Сарахан прийшов не сам, але до хати зайшов один. Той, другий, зостався надворi.

– Корнейте сена[28 - Корнейте сена – будiть сина.]!

Меншi дiти ще спали на печi, але Микуця вже не спав: чекав одягнений.

Вiн вийшов у двiр, за ним вийшла Анна з чоловiком. Вона, поцiлуваши, перехрестила сина, як то у гуцулiв заведено:

– Най Бог береже Микуцька!

Дедьо мовчки потиснув руку, мiцно поцiлував у губи i допомiг надiти бесаги. Вже свiтало. У лiсi за Сокiльцем на них чекали. Обiйшовши скелю дорогою, вони пiшли потоком горi. З вранiшнього туману почулося:

– Слава Украiнi!

Сарахан вiдповiв:

– Героям слава!

– Ми вже замерзли вас тут чекати.

Причаiвшись мiж дерев, там чекали на них з десятеро чоловiкiв.

У потоцi пiд кригою чуркотiла вода, з розломiв розвiювалась пара.

Багато кого з цих «лiсових братiв» Микуця знав, але бiльшiсть з них були незнайомi. Як з’ясувалось згодом, то були галiцiяни.

– Кого ти нам привiв?

Сарахан усмiхнувся, вдаривши Микуцю по плечi:

– Це – Кабюк Микуця, сен Дметра Петришкана, – i додав: – Надiйна людена, в нех бiльшовики землi вiдiбрали, та й ненченого брата Дметра Дметряка на Урал вевезле.

– О, то фейст багата родена була, пам’ятаю з дедьом у нех на млену зерно молотеле колес.

– Гаразд, подевемосе, че дiйсно те такей дужий, ек виглядаеш, i годней з нами лiсаме ходети! – сказав старший чоловiк з рудою бородою, що взялася морозом.

– Добре, – рудобородий закашлявся. – Зовсiм скоро свiтло буде, будемо вже йте.

– Стрiлети вмiеш?

Микуця завагався.

– Нiчого, навчешсе. Жети захочеш – сам навчешся!

Усi засмiялися.