Біла ріка

Олекса скинув свого крiса i почав перезаряджати, як його вчили, але його руки трусились i у нього нiчого не виходило. Почалася стрiлянина, вперемiш з росiйським матом лунали вигуки партизан. Не зробивши жодного пострiлу, Олексу розбив напад «чорноi хвороби»: вiн впав у листя, тiло здригалося вiд конвульсiй. Бiй закiнчився. Опритомнiвши, вiн побачив, як москалi, матюкаючись, складають тiла вбитих.

– Что, очнулся, блядина? – прокричав офiцер у шинелi, боляче вдаривши Олексу чоботом у лице, щойно вiн спробував пiдвестися.

Олекса знову впав у листя. Раптом пiдбiг iнший солдат i прокричав:

– Штрафной удар!

Присутнi зареготали. Інший, з червоними личками на погонах, у вицвiлiй гiмнастерцi з медалями, пiдiйшов, пiдняв Бiдочу за поли старого пiджака:

Вот суки! Двоих наших положили! – плюнувши в обличчя, ударив у живiт.

Олекса упав на колiна.

– Хорош! – крикнув офiцер, витираючи чобiт вiд Олексиноi кровi об тiло вбитого повстанця. – Видишь, он припадочный?! Нам его еще до Вижницы доставить надо.

– Слышишь, сука?! – крикнув солдат з личками. – Везем тебя в Вижницу! Там из тебя салат новогодний крошить будут!

Усi знову зареготали.

Олекса лише зараз вiдчув, що у нього нема зубiв, i все тiло пронизуе бiль. Вочевидь, ще до того, як вiн отямився, його били ногами. Сплюнувши кров iз скалками зубiв, вiн пiдвiвся та зумiв роздивитись мiсце недавнього бойовища: довкола виднiлося зламане вiд пострiлiв гiлля смерек, дерева були поцяткованi слiдами вiд куль; поруч лежали акуратно складенi тiла, лише кiлькох не чiпали, – лягли на мiни.

Поруч пройшов вояк, що сам до себе щось наспiвував, iнший жалiв пса, що його бандерiвцi вбили пiд час бою. Деякi солдати тинялася туди-сюди, роздивляючись пострiляних у бою повстанцiв. Іншi тутечки всiлися iсти з консервiв тушонку, запиваючи з фляг самогонкою; вони голосно розмовляли й заходилися реготом, хоча Олексiй мiг розчути лише матюки; хтось поруч розряджав трофейну зброю.

Бiдоча знову знепритомнiв. Вiн лише трохи вiдчував, як його волочуть лiсом, вниз, у долину.

Наче увi снi, вiн чув неньчин голос, – вона плакала за ним. Вiн марив i шепотiв, просив ii: «Ма-мо, ма-мо, не плачте». Якийсь солдат повсякчас сварився, «что должен нести это гавно». Потiм вiн знову очуняв, вже коли його закидали за борти вантажiвки. У кузовi вiн лежав посерединi, на лавах з обох бокiв розмiстились бiйцi винищувального батальйону. Машина пiдстрибувала на пощербленiй гiрськiй дорозi, й вiн – разом з нею.