Замок Янгола

Транзитна восьмимiсна карета без розпiзнавальних знакiв, у якiй було запряжено шiстку добрих коней, спустилася Вознесенським яром уздовж шумноi та смердючоi рiчки Глибочицi. В ii колесо раптом потрапила товста гiлка й вiзник – старий Якуба Фарман, якого всi звали просто – пан Куба, як тiльки-но почув глухий трiск, щоб остаточно не зламати колесо, вiдразу зробив холодними губами:

– Тпрууу!!! нумо стояти, Леопольде!!!

І Леопольд – швидкий i найспритнiший з добрих вороних коней у цiй упряжцi, почувши знайому команду, тут же покiрно встав.

За ним одразу ж зупинилися всi iншi конi. Леопольд – улюбленець пана Куби. Вiн випустив пару з нiздрiв, став копитами тупатися по багнюцi, а потiм безсоромно вивалив на сиру землю великий тепленький, кiнський кавалок. Вiд нього пiшла тепла пара…

…Конi покiрно стали, а разом iз ними зупинилися 12 озброених до зубiв вершникiв з бiлими, немов вiд анемii, обличчями. Карета легенько хитнулася i всерединi заворушилися вiд холоду три пасажира…

Перший – пан, 50-ти рокiв.

У нього срiбна борода й попiльне волосся. Одягнений у дуже простий дорожнiй костюм. Без зайвих пишнот. Його супроводжуе 35-ти рiчний чоловiк. Вiн бiльше схожий своiм зовнiшнiм виглядом на османа. Або як тодi говорили в Киiвському воеводствi – «бусурмана». Вiн також одягнений, як для тих часiв – надiйно i добротно. Широкi чорнi шаровари, утеплений каптан, який у Дикому Полi називали просто – «шкiрянка». А пiд нею кiлька металевих пластин. Надiйний захист вiд коротких стрiл та гострого ножа. Засмагла голова поголена «пiд колiно». За вухом козацький оселедець. Вiд одного зовнiшнього вигляду цього бусурмана вже йшла якась суцiльна небезпека. Третiй iхнiй супутник, зовсiм, здавалося б, був – «Сама Кволiсть». Напiвмрець. Ксьондз. Вiн у простiй чернечiй сутанi. Пiд нею худа дiрява ряса. А ще пiд нею достатньо легкий пiджупанник у якому повно блiх. Паскудо, як вони не мруть на холодi? У руках «пан Сама Кволiсть» навiть увi снi перебирае вишневi вервицi. Спочатку вiн дорогою часто молився. Тонкi пальцi постiйно бiгали по невеличким дерев’яним кулькам. Смикали iх. Губи крiзь сон бурмотiли латинськi слова про: «mea culpa» – «моя провину», а потiм його часто стало нудити. Кiлька разiв за Житомиром вони зупиняли коней i «iхне преподобiе«…блювало якоюсь червоною субстанцiею…

…Тепер же майже на пiд'iздi до замку двое з трьох солодко дрiмали.