Операція «Вишиванка»

Вважалося, що вони забезпечують режим секретностi: краiна-то майже вся працювала на оборону, але насправдi функцii були значно ширшими – представництва Комiтету держбезпеки в оборонному секторi промисловостi, нiяк не менше. Дуже часто такi пiдроздiли очолювали нестарi комiтетськi вiдставники, переведенi до активного резерву.

Ясна рiч, вiд явки у випадку таких запрошень вiдкрутитися було неможливо, хоча ходити туди, як запрошеним, так i незваним, пристрасного бажання простий народ не вiдчував. Але комсорговi куди було дiватися?

Розташовувалася ця служба в заводоуправлiннi, в кабiнетi за оббитими чорним дерматином дверима, прикрашеними стандартною – золотистий шрифт на червоному склi – табличкою: «Начальник вiддiлу режиму».

Всi iншi внутрiшнi дверi в будiвлi, навiть дверi до приймальнi генерального директора, були обклеенi лакованим дерев'яним шпоном, i ця вiдмiннiсть вiдразу ж впадала у вiчi. А ось внутрiшнiм оздобленням кабiнет не вiдрiзнялося вiд побратимiв: пристойних розмiрiв двотумбовий стiл начальника вiддiлу, до нього нiжкою букви «Т» приставлено iншого – без тумб, але довшого; бiля нього – стiльцiв з десяток. Двi шафи конторськi – нiчого особливого, такi ж i в комiтетi комсомолу, хiба що в цих – скло матове. А на стiнцi за спиною в господаря кабiнету – портрет, та не Михайла Сергiйовича iз замальованою родимою ляпкою, а мужчини серйозного – голови КДБ СРСР Вiктора Михайловича Чебрецова. Дивиться з рамки головний чекiст пронизливим поглядом – моторошно стае, немов портрет може бачити людину наскрiзь.

На столi – за новою модою – запустiння: набiр писального приладдя, перекидний календар та бронзовий бюстик Дзержинського. І все: анi паперiв, анi документiв. На тумбочцi бiля столу – два телефони: мiський i внутрiшнiй.

Секретар увiйшов i побачив: той, до кого викликали, сидить, книжечку гортае, хто в курсi – вiдразу пiзнае: довiдник заводськоi АТС. Господар кабiнету привiтався кивком, жестом вказав на стiлець: сiдай, мовляв.

Неприемно здивований (ранiше вони вiталися за руку), ватажок молодi сiв i почав терпляче чекати.

– А скажи-но менi, Степане Миколайовичу… – начальник першого вiддiлу, дебелий чоловiк iз залисинами, в окулярах iз золотистою оправою почав фразу i раптом замовк, свердлячи головного комсомольця пiдприемства безпристрасним поглядом сiрих холодних очей. Тому було явно незатишно: вiн совався на казенному стiльцi i гарячково мiркував, що ж вiд нього знадобилося цьому неприемному проникливому типу.