Сім днів і вузол смерті

Рватимеш жили, щоб забезпечити ii iснування, носитимешся з нею, нiби з цяцькою. А вона, насолоджуючись усiм, що ти для неi зробиш, зневажатиме тебе, а при першiй-лiпшiй нагодi стрибатиме у гречку. Всi вони однаковi. В iншому ти мене не переконаеш нiколи.

– Я й не прагну… Хоча менi здалося, що ти зайвий раз прагнеш переконати себе ж…

Перед Орестом знову промайнула картина його стосункiв iз Олею. Вiн i ранiше пiсля подiбних бесiд прагнув припасувати до себе Вiньковi теорii, та нiчого не стикувалося. Орест шукав хоч маленьку чорну плямочку, ледь помiтну трiщинку, аналiзував слова i жести коханоi, висвiчував розумом найтоншi вiдтiнки поглядiв та розмовних iнтонацiй, але… Сущi дурницi говорить Вiнько, вважаючи його задуреним чи заслiпленим.

Вiн просто кохае i вiдчувае взаемнiсть. А якби запримiтив хоч якусь фальш, його б i переконувати не треба було нi в чому. Але наразi iснуе щастя. Величезне щастя. Хай вони рiдко бачаться, хай вiн страждае вiд розлуки. Але ж знае, впевнений – настане день, коли його Олюнька повернеться, цього разу – назавжди, i все буде, як ранiше, або й ще краще. А Вiнько? Можливо, вiн просто трохи заздрить?

– Гаразд, Орку, не ображайся, бо в тебе такi очi, що, дивися, й битися полiзеш. Не сердься. Життя покаже, хто мае рацiю, а хто – кулемет. Краще давай помiзкуемо, як використати решту видiленого Господом часу.

– Що тут думати? Я мушу забiгти на мiжмiську телефонку. А надалi знову вiльний.

– Тодi пропоную такий план, – Вiнько подзигував обома вказiвними пальцями, – зараз чалапаемо на мiжмiську, ти отримуеш свою порцiю телефонного сексу, а тодi беремо якийсь лiтревич i йдемо до Олега побавитися за комп’ютером.

Годиться?

– Хай буде. Врештi, й погода шепоче «Позич, але випий!»

Вони виринули з кав’ярнi, хапаючи легенями сире повiтря останнього дня зими. Мiсили брудний снiг i мовчали. Вiнько усмiхався зустрiчним жiнкам, Орест зосереджено димiв цигаркою. Зупинилися бiля пошти.

– Вiньку, бери ось трохи рублiшка i йди за бухлом, та й загризти захопиш.

А я тим часом перебалакаю…

З Олею Орест познайомився, коли займався придбанням квартири. Прийшов за адресою, вказаною в газетнiй об’явi. Дверi вiдчинило смагляве дiвчисько, чорнооке, кирпатеньке, з ледь вловимими схiдними рисами обличчя. «Мулаточка», – подумав тодi Орест i, привiтавшись, запитав: «Продаете квартиру?»

– Продаемо, – вiдповiла дiвчина. – Та ви заходьте, не роззувайтеся, ми вже наполовину в дорозi.