Сім днів і вузол смерті

Сiм днiв i вузол смертi

Сергiй Пантюк

Цей роман називали трилером, мiстичним детективом, просто твором про сучасне життя. Його хвалили i лаяли приблизно порiвну, а вiн жив собi в iнтернет-павутинi, сподiваючись колись стати окремим виданням. Дочекався… На думку вiдомого письменника Василя Кожелянка, ця книжка – «глибока, зрiла, професiйна i при тому настiльки динамiчна, гостросюжетна й захоплююча, що вiдiрватися неможливо». Існуе чимало книг про людину у замкнутому просторi. Цей роман – про людину в замкнутому часi.

Доля – чи можливо змiнити ii, чи все вже написано до останньоi лiтери? Читач вiдповiсть на це разом з героями роману – звичайними хлопцями та дiвчатами початку нового тисячолiття.

Сергiй Пантюк

Сiм днiв i вузол смертi

Переддення

– По життю треба йти поважно i впевнено. Так, аби за тобою тягнувся шлейф добрих вчинкiв i файних жiнок. Але в’iдь у тему – шлейф, а не хвiст. Бо хвости треба рубати!

Вiнько поставив на стiл спорожнiлу фiлiжанку i потягнувся за цигаркою.

Орест, ледь помiтно усмiхнувшись, оглянув пiтьмяну кав’ярню.

– Думка твоя нiби й заслуговуе на увагу, але, як би це коректнiше висловитися, не зовсiм менi до вподоби. Давай ще по кавi замовимо.

Вiнько, хоч i був на кiлька рокiв старшим за Ореста, нерiдко полюбляв прислужитися своему неговiркому приятелевi. Тож i тепер вiн звично попрямував до шинквасу, пошепотiвся з миловидною, як на своi роки барменкою, а повернувшись, оголосив:

– Кава зараз буде. Для нас – iз коньяком. Я сказав iй, що ти серйозний бiзнесовець, i це твое сокровенне бажання…

У кав’ярнi спиртним не торгували, та заборона стосувалася не всiх.

– Дiдько ти, Вiньку! Зараз вмочимо писки, i знову пiде-поiде. А в мене ж е ще одна важлива справа.

– Якщо ти вважаеш дзвiнок до своеi вдовички важливою справою, то ну тебе…

Оресту подобалася Вiнькова звичка називати осiб протилежноi статтi «вдовичками», але коли це стосувалося його Олюньки, трохи ображався. Правда, в собi, бо говорити щось наперекiр друговi не мало сенсу: на будь-яке Орестове слово Вiнько знаходив десять своiх – вагомих i мовби висiчених iз каменю.

Із них вiн вдало вимуровував громiздкi контраргументи, якi Орест теж не мiг беззастережно приймати, а тому iнколи все-таки прагнув посперечатися.

– Ходiмо краще до унiверситетського гуртожитку, – звузив очi Вiнько, – та й вiдвиснемо за повною програмою.

– Не можу. Настрою нема. Та й взагалi…

Барменка принесла на маленькiй тацi каву i коньяк.