Ворог, або Гнів Божий

Кров приливае до голови, обличчя червонiе, руки й ноги стають, наче колоди, але одразу крiпнуть й вимагають дiй. І ось ти вже серед натовпу, людей; колони рухаються центром Киева, сходяться на Майданi, а там виникае цiле мiсто, республiка тих, кому гiднiсть та честь не просто слова, а стан душi й свiтогляд. Все починаеться знову, починаеш пригадувати Майдан десятирiчноi давнини, помiчаеш агентiв опозицii, якi намагаються показати, що саме вони контролюють ситуацiю, що це вони створили Майдан, а не люди; прискiпливо вдивляешся в пiдозрiлi обличчя, кидаеш недовiрливi погляди на авта, в яких може ховатися ворог.

Ти розумiеш, що цього разу опозицiя не в фаворi. Юля сидить, тi трое – щось таке незрозумiле, аморфне, несправжне та неживе. І тут починаеться. Першi каски, перша брукiвка, шини, густа ковдра чорного диму на Грушевського, першi жертви, переговори влади i опозицii, а ось вже палае весь урядовий квартал, а за тим настае 20 лютого, – Гопко замовк, а потiм з вiдчайдушним болем додав:

– Закiнчуеться ж усе пiд час так званого перемир’я, на березi моря у селi Широкиному.

І ось ти вже коротший, нiж був до цього, твiй мозок, наче одна розкрита рана, на яку щохвилини сиплють жар з вогнища людських амбiцiй. Ти герой, але герой вчорашнього дня. Сьогоднi ж посмiхаеться здоровим та кмiтливим. А твое поколiння понiвечених калiк мае належати тiльки iсторii.

Того вечора Гопко запам’ятався менi декiлькома речами. Перше, що одразу кидалося в очi, це його несамовите бажання скорiше напитися. Можливо, то була звичайна захисна реакцiя вiд зовнiшнього свiту.

Може, вiн хотiв сп’янiти, аби слова його були бiльш щирими й чесними. Але тепер я вже точно розумiю, що Микола Федорович Гопко просто хотiв втопити в горiлцi свого ворога, який безперестанно жив в його тiлi.

Інша рiч, яку я побачив в його поглядi, – вiдчай та вiдверта образа. Саме в такому порядку, а не навпаки, бо вiдчай i породив образу на всiх – владу, державу, простих людей. В жодному разi Гопко не вважав себе унiкальним. Микола Федорович був одним з тих, хто вiрив i знав, що якщо не вiн, то нiхто не захистить батькiвщину.

Тому i йшов на Донбас. Не для себе, не для влади, не для Європи та Америки. Вiн йшов туди, аби його дiти могли жити у власнiй краiнi. Ображений iдеалiст-романтик, без крихти цинiзму та пiдступностi, вiн щиро вiрив у правильнiсть та правдивiсть власних дiй.

На ранок, коли вiн прокинувся i не одразу збагнув, де перебувае, я подивився на нього i зрозумiв – вiн потрiбен менi.