Ворог, або Гнів Божий

Мiй бiдолашний батько просто не змiг пережити страху, який на нього навiяла можливiсть ядерноi вiйни. Менi тодi було лишень два роки…

Перед самою своею смертю батько розповiв менi бiльше. Як зараз пам’ятаю нашу останню розмову. Єдине, про що жалкую, це те, що я не встиг сказати йому всього, що хотiв. Я був скупий на почуття до батька, а iнодi просто жорстокий. На жаль, комплекс Едiпа не оминув мене, хоч би як я це зараз заперечував. Уже потiм, на дiлянцi старого польського цвинтаря, що на Байковому кладовищi, сидячи бiля його могили i напиваючись горiлкою в самотi, я безперестану говорив те, що мав сказати за його життя.

Я розмовляв з мертвим, а повинен був зробити це з живим. На жаль, вбиваючи людей без жодних сантиментiв, руйнуючи долi i цiлi свiти, я так i не наважився сказати рiднiй людинi такi простi й потрiбнi слова. Тому не варто робити висновки щодо смiливостi лишень з умiння однiеi людини воювати проти iншоi. Смiливiсть визначаеться словами – такими потрiбними, але неможливими через внутрiшнiй страх бути незрозумiлим.

Батько помирав у муках. Дiагноз лiкарiв ввiгнав мене своiм тяжким молотом у самiсiньку землю. Як перед смертю казав батько, рак бувае не тiльки з пивом. Інодi вiн приходить з похоронкою.

Я добре пам’ятаю той останнiй день, який навiки закарбувався в моiй головi, бо вiн назавжди забрав у мене батька.

Була осiнь. Жовтень вабив своiми неповторними, гарячими барвами, що змiнили лiтню зелень. Ще грiло сонце й природа вступала в ту пору, яку прийнято називати «баб’ячим лiтом».

Людям здавалося, що життя – ось воно поруч, тепле й лагiдне. І вони радiли тому життю, наче малi дiти, бо, насправдi, ми всi залишаемося дiтьми, змiнюючи тiльки свiй фiзiологiчний стан та карбуючи нашi душi новими шрамами, але надii i сподiвання назавжди залишаються по-дитячому наiвними, а тому безгрiшними.

В той день, вже пiсля розмови з лiкарем, а точнiше його мовчання на моi запитання, я все ще сподiвався i вiрив у диво. Проте, диво, як i успiх, речi крихкi.

Воно так i не з’явилося на нашому горизонтi, залишаючи лiченi години моему бiдолашному батьковi.

Вiн лежав у своiй спальнi, не бажаючи помирати в лiкарнi пiд наглядом медсестр та лiкарiв. Увесь пожовклий, як та осiнь, маленький та худий, батько увесь час дивився в стелю, а з його лiвого ока невпинно котилася сльоза. Я взяв серветку i хотiв ii витерти, але вiн лише хитнув головою i сказав:

– Облиш. То зайве. Краще сядь бiля мене.

Я сiв.