Ворог, або Гнів Божий

За старих часiв нашоi спiльноi роботи в нього це виходило досить непогано.

– Нi, не так, – сказав вiн. – Вiдклич тiльки одного з них. Інший мае зникнути безвiстi. Як i не було його. Сам вирiшуй, хто приiде до Киева, а хто зникне.

Я задумався. Звичайно ж, вiдкликати я мав Нечипайла. Його дружина i дитина…все це казало саме на користь Микити. Я не потребував сiмейних драм, слiз жiнки, яка зранку i до самоi ночi буде оббивати пороги мого кабiнету та дому. Принципа ж я був готовий вiддати Гаруну та безвiстi, яку тепер було прийнято називати ДНР.

– У того твого Принципа е рiдня? – запитав мене Гарун.

– Батько i мати, – сказав я.

– Це дещо ускладнюе справу.

– До того ж, вiн у них единий син.

– О Боже, мiй генерале! В тебе що, тiльки один я, наче вiтер в полi?

– Ти не знаеш Івана. Для досягнення цiлi вiн поступиться усiм. Навiть спокоем рiдних батькiв.

– Фанатик? – запитав мене Гарун.

– Так, – чесно вiдповiв я. – Ти не хвилюйся за його батькiв, бо й вiн не згадае про iхнi нерви, коли питання торкнеться обов’язку перед батькiвщиною.

– Що ж… то краще для нас. Вiдкликай свого Нечипайла. Принципа ж залиш менi.

Я повернувся на Володимирську. Мирона не було на мiсцi i на мое запитання, де вiн, я почув, що полковник Мирон виiхав на зустрiч з важливим агентом. Я подивився на свого помiчника i запитав його:

– А тобi звiдки знати, важливий той агент, чи нi?

– Я так думаю, – впевнено сказав вiн.

– Ти менше, хлопче, думай, а бiльше працюй. Хоча б користь якась буде.

Вiн опустив голову i пiшов геть.

Я не любив того свого помiчника (мова не йде про мою креатуру, яка колись працювала у Чернiвецькому СБУ). То був iнший субчик, якого менi накинуло керiвництво. Можливо, вiн був непоганою людиною, проте для мене мало значення те, як вiн опинився бiля мене, а не його людськi якостi. Однiею з його функцiй, а можливо, й першочерговою, було спостереження за мною та моiми хлопцями, чого я не мiг пробачати нiкому й нiколи. Часом, коли я був зовсiм не в гуморi, менi кортiло розчавити його, наче бридкого таргана.

Мирон з’явився за годину. В його рухах та поглядi не було жодноi турботи, нервозностi чи розпачу. Полковник залишався полковником, готовим як доповiдати, так i слухати.

– Як там твiй важливий агент?

– Який саме? – не зрозумiв запитання Мирон.

– Гаразд. Ти де був?

– На зустрiчi.