Війни художників

Вiд того, що за стiною, у кiмнатi його сусiда – робiтника з «Ленiнськоi кузнi» Семена Васильовича Гвоздикова загорланив гучномовець:

Вставай, проклятьем заклеймённый,

Весь мир голодных и рабов!

Кипит наш разум возмущённый

И в смертный бой вести готов.

Хор виспiвував «Інтернацiонал» – гiмн СРСР. Пiв на шосту. Подумав: вставай, «проклятьем заклейменный». Клятий Гвоздиков. Йому й на думку не спадае, що його гучномовець комусь може дiяти на нерви!

Згадав свiй нiчний сон. Уночi Гущенковi снилося, що вiн у горах зустрiв Сезанна.

Сезанн – високий, кремезний, лисий чоловiк iз чорною бородою. У зiм’ятому костюмi-трiйцi, з палiтрою в руках. Стоячи на вузенькiй дорiжцi, яка змiiлася вниз по схилу, вiн писав пейзаж. Стрункi тополi на фонi гiрського схилу, порослого польовими квiтами. Коли вiн побачив чоловiка з палiтрою, серце його стрепенулося. Вiн нi на мить не сумнiвався, що то Сезанн i що вiн його, Гущенка, добре знае.

– Привiт, Нiколя! – вигукнув Сезанн, махнувши йому рукою з пензлем, наче старому знайомому.

– Привiт, Полю. Що то за гора в туманi. Де це ми? – Гущенко наче й не був здивований, що зустрiв тут Сезанна.

– Це узгiр’я Лове. Ми в мiстечку Ексi, неподалiк Парижа, – пояснив художник.

– Ага. І ти з’явився, бо хочеш повчити мене, як жити?

– Нi, навiщо? По-перше, це ти завiтав до мене, а не я до тебе. А по-друге, я просто хочу тебе пiдтримати. Порадою. Знаю, що ти вже котрий день не береш пензля в руки.

– А ти? – вiдповiв питанням на зауваження Гущенко.

– За життя я працював щодня. І в вихiднi, i в свята. Із шостоi до одинадцятоi ранку. Далi обiдав i працював до вечора. А потiм вiдразу лягав спати. Зранку все знову. Працюю, обiдаю, працюю, сплю. День за днем. І так багато рокiв. Мистецтво вимагае самозречення, – вiн говорив i робив мазки. Один за одним. Швидкi, сильнi мазки яскравими фарбами, що нiби виблискували у розсiяному свiтлi.

– Але ж ти ще за життя зажив популярностi i встиг добряче покористуватися плодами своеi працi, – зауважив Гущенко, стоячи поряд i зазираючи Сезанну через плече.

– Нi, це не так. Мене стали помiчати, коли менi вже виповнилося шiстдесят. А до того я гiрко бiдував. Шiстдесят рокiв я працював, нi на що не сподiваючись! Мiсяцями не продаючи жодноi роботи, – Сезанн облишив малювати. Повернувся до Гущенка i подивився йому в очi. Його зiницi палали, як двi вуглини.

Погляд пропiкав Гущенка наскрiзь. Вiн опустив очi. Цi зiницi-вуглини злякали його.

– Я так не зможу.