Війни художників

Автоматичнi розсувнi дверi впускали до величезного залу, застеленого розкiшними килимами, «антикварну елiту» Парижа, а також Нью-Йорка та Лондона i, звiсно, новоспечених росiйських та украiнських скоробагатькiв. Перших – розжирiлих на нафто- та газодоларах, а iнших – на оборудках з бюджетними грошима. Обидва пiдвиди можна було впiзнати по гучних розмовах, черевиках зi страусячоi або крокодиловоi шкiри i неймовiрнiй кiлькостi охоронцiв.

Я писав для киiвського журналу «АРТ-Юкрейн», i мене цiкавило, хто ж купить двi картини Івана Труша й малюнок олiвцем, котрий у каталозi мав назву «Дама в накидцi» Миколи Гущенка.

Малюнок я вважав «фальшаком». Як вiдомо, ринок антикварiату на початку ХХІ столiття буквально захлинувся пiдробками. Британцю Джону Маяту, який скопiював близько 300 робiт i продав iх (дещо навiть через аукцiон «Крiстiс»), ще не було й 70-ти. А скiльки таких Маятiв працювало по всьому свiту, копiюючи видатних i користуючись тим, що шалено виросли цiни на художнiй антикварiат! Дiстати старе полотно, скопiювати Модiльянi чи Матiсса й зiстарити картину в термостатi, пiднiмаючи й опускаючи температуру вiд -100 до +60, не така вже й важка справа. Ще простiше пiдробити малюнок на паперi, датований 40-м роком минулого столiття: дiстати аркуш паперу, якому рокiв iз п’ятдесят, i спробувати скопiювати руку майстра.

На передаукцiонному показi я уважно придивився до малюнка Гущенка й упевнився, що це пiдробка. Хоча важко уявити, хто в Парижi (а не в Украiнi, де цiни на Гущенка справдi високi) буде пiдробляти його – навiть не полотно, а малюнок.

Утiм, що менi до того? У мене була власна думка, у «Мезон д’арт» – своя.

І ось сьогоднi фон Клейст (на аукцiонi я дiзнався, що його повне iм’я – князь Александер фон Клейст) купив цей малюнок. І знову ж – що менi до фiнансових утрат князя фон Клейста? По сутi – байдуже. Єдиний аргумент – я готував велику статтю про фальшування картин. І взяти iнтерв’ю в «кита антикварного свiту», який щойно пошився в дурнi i купив «фальшака», для журналiста – неабияка удача.

Та чи не дасть менi фон Клейст вiдкоша?

Але, як кажуть росiяни, «попытка – не пытка». Вважаю, що в Боннi, де у Клейста знаходиться головний офiс концерну, потрапити до нього я не мав жодного шансу. А от у Парижi, де розташоване лише представництво, шансiв у мене було трохи бiльше. І тому я вже наступного дня входив до оформленоi рiзьбленими панелями дорогих сортiв чорного дерева приймальнi «Фон Клейст i К°» на вулицi Рiволi.