Війни художників

– Здравiя бажаю, Миколо Сергiйовичу.

Батька Власика звали Сидором, але «Сидорович» не подобалося Власику, i вiн став Сергiйовичем. Власик був малограмотною людиною. Сталiн взяв його до себе ще солдатом пiд час оборони Царицина. Вiдтодi той був охоронцем, порученцем, служкою.

Власик формально був пiдлеглим Берii, але не встав, коли той наближався. Сидiв, розвалившись, бiля входу до святая святих – кабiнету генсека, i ледь кивнув: «Бажаю здоров’я». Цю неповагу Берiя поза увагою не залишив. Нiчого, настане час – будеш уставати й козиряти.

Сталiн стояв бiля карти СРСР, яка висiла на дальнiй стiнi поряд з вiкном. Зеленувате свiтло, що пробивалося крiзь штори, згладжувало глибокi вiспини на його обличчi й зморшки бiля очей.

– Здравiя бажаю, Йосипе Вiссарiоновичу!

Сталiн не подав руки, замiсть привiтання тiльки кивнув – поганий знак. Здоровою рукою вказав Берii на один з двох десяткiв стiльцiв навколо столу для засiдань. Сам ходив туди-сюди килимовою дорiжкою, тримаючи у лiвiй, хворiй i зiгнутiй у лiктi руцi люльку.

Всi наближенi знали, що у товариша Сталiна рука хвора тому, що вiн у дитинствi потрапив пiд фаетон. Насправдi ж той фаетон проiхав йому по нозi, скалiчивши кiлька пальцiв. Це калiцтво бачили тiльки його дружини i коханки. Вiн навiть пiд час улюбленого вiдпочинку в Сочi нiколи не купався у компанii соратникiв чи навiть охоронцiв. Тiльки сам. А в лiвiй руцi у нього вiд народження були атрофованi лiктьовий i плечовий суглоби. Але вождь не може бути калiкою вiд народження! Тому, за офiцiйною версiею для найближчого оточення, обох калiцтв завдав клятий фаетон. Для широкого загалу ця iнформацiя була пiд табу. В зiгнутiй руцi у вождя завжди люлька або ж рука, закладена за обшлаг френча.

Берiя нервово мовчав, чекаючи на запитання. Сталiн довго ходив мовчки, нарештi сказав:

– Так якi спiльнi з нiмцями офiцiйнi заходи проводяться в Москвi, товаришу Берiя? – говорив повiльно, як завжди, нiби обдумуючи кожне слово.

– Із бiльш-менш серйозних тiльки виставка нiмецьких художникiв, – браво вiдрапортував той.

І вiдразу зiщулився, побачивши, як обличчя генсека посiрiло, а кошлатi брови насупилися:

– Лаврентiю, ти iдiот, нiкчема, брудний черв’як! – Сталiн долонею правоi руки вдарив по столу, люлька, яку вiн впустив, вiдлетiла на середину стола. – Скiльки iх?

– Кого, товаришу Сталiн?

– Художникiв! – майже крикнув Сталiн.

– Близько тридцяти, – Берiя був ошелешений цим незрозумiлим йому спалахом гнiву.