Вона має таємницю

– Як ти це робиш? Як тобi вдалося це зробити? – запитала я небо.

Я нiколи не вiрила в Бога, я любила бiологiю i вiрила в еволюцiю, але бачення в храмi наповнили мене упевненiстю в те, що вiд наших очей заховано щось вище, тонке, прекрасне i жахливе. Дещо бiльше. Магiя. Напевно, це можна було якось пояснити наукою, напевно, навiть Бога можна якось пояснити наукою, але я точно зрозумiла, що вiн е. Складно сказати, чи було першим яйце чи курка, так i тепер менi було складно сказати, запрограмував Бог еволюцiю або народився внаслiдок еволюцii.

Але якщо цi благоснi потоки, якi пронизують все живе, не були енергiею Бога, то чим вони могли бути?

Лягай у потiк, i вiн принесе тебе до твоеi мети. Говорила мама. А що, якщо я обiйду потоки переймання, якi затоплюють мене в собi, ляжу в потiк впевненостi i удачi, i допливу додому? Я йшла назад до берега i намагалася дивитися на лiс через фiльтр щедростi та удачi, я швидко знайшла дерева з бiльш солодкими i смачними фруктами, а моя стежка була на диво не такою тернистою i непрохiдною, як до цього.

Виходить, щоб тобi щастило в життi, потрiбно просто вибрати потiк удачi, а не сидiти i чекати слушноi нагоди? Виходить, що життя – це просто твiй вибiр, куди iнвестувати енергiю своеi уваги i направляти рух своеi душi? А зовсiм не хаотичнi подii, якi трапляються?

На березi я склала у сховку зiбранi плоди й вирiшила пiдiйти до моря ближче. Можливо, потiк удачi допоможе роздивитися в морi корабель? Та на березi я раптом вiдчула, як чорний потiк входив у мене, посилився i витiснив свiтло.

Он воно що – це, мабуть, через образу на море…

– Гаразд, я простила тебе, море, – швидко пробурмотiла я, розвернулась i пiшла до пальм. Але слова не працювали з потоками. Схоже, потоки реагували тiльки на мову серця. А серце все ще було переповнене образою i страхом при поглядi на хвилi.

Сидячи пiд пальмою, я продовжила розмовляти з морем:

– Ну як ти пропонуеш пробачити тобi, море? Як? Ти вбило iх. Ти обмануло нас! Ти прикинулося мирним, тихим, ти заманило iх своiми рибами, а потiм поглинуло iх! А мене виплюнуло сюди вмирати! – я i кричала, i на очi наступали сльози, дивлячись на море.

Нi, я не могла його пробачити, не могла. Я скрутилась пiд пальмою i вирiшила вiдпочити. Птахи спiвали. А море раптово заговорило зi мною. Як мама. Хвилями. Його тихi хвилi говорили нiжнiстю i спокоем. Нiбито вибачалися, нiбито просили прийняти його природу, прийняти недолiки, без яких i переваг би не було. У вiдповiдь я плакала.