Вона має таємницю

 – Ти хочеш потонути? Хочеш покинути сухе тепле мiсце, де можна знайти iжу, i попливти кудись морем, яке вбило твоiх батькiв?»

І я б послухала цю частину себе, абсолютно рацiональну, якби не могла бачити потоки. Тому що потiк удачi нiбито шепотiв менi про те, що я повинна лягти на нього, як вчора лягла на блискучу вiд сонця воду, довiритися йому, розчинитися в ньому, не думати, а плисти. Щоб пiдсилити потiк удачi, я почала фокусуватися на моментах удачi у своему життi. Так, наш катер потонув в морi, яке вранцi було спокiйним i тихим, але я вижила, хiба це не означае, що я отримала вiд життя найцiннiше, хiба це був не лотерейний квиток? Хiба я не щасливиця? Я знайшла iжу на островi, я знайшла храм, в якому до мене могла торкнутися мама, хiба це не означае, що удача була частиною мене? У лiтаку тато цитував якогось там Генрi Форда.

Одна з найвидатнiших особистостей, говорив, що ти можеш вiрити в успiх, а можеш вiрити в невдачу, ти в будь-якому випадку будеш прав. Я вибрала удачу. Я ходила уздовж берега i згадувала всi моменти з життя, в яких менi щастило, я заново переживала iх i бачила, як потiк переливаеться свiтлом, посилюеться i пронизуе мене все активнiше i забирае за собою. В один момент вiн був настiльки сильним, що я впевнено пiшла в море i почала плисти. Мозок знову намагався заговорити зi мною, i кожен раз його доводилося проганяти геть, адже його слова робили потiк меншим.

«Ти ж потонеш! Повернися назад! Ти ж не вмiеш далеко плавати!»

А я все пливла. Я вмiла! Я пливла вперед, не знаючи куди.

Я просто згадувала маму, я довiряла своему потоковi.

Не знаю, скiльки часу я рухалась вперед в солоному морi. Спочатку на животi, потiм на спинi. Лежала на водi, щоб вiдпочили ноги. Швидко рухала лише ногами, щоб вiдпочили руки. Щодалi я запливала, тим бiльшими були хвилi. Інодi вони накривали мене з головою. Вода потрапляла в нiс. Очi щипало вiд солi. Нещадно пекло голову сонце. Мого острова вже видно не було. Попереду було лише море – аж до горизонту. Дуже хотiлося пити.

Я сильно втомилася.

«Ти зробила помилку…»

«Замовкни! – кричала я мозковi. – Замовкни, замовкни, замовкни!»

Я знову намагалася роздивитися потiк удачi, який розчинявся в потоках страху i вiдчаю, сумнiвiв i тривог. Мозок своiми словами послаблював потiк свiтла. Але я все ж намагалася приручити його, повернути, стати його частинкою. Я намагалась вiдшукати всерединi себе вiру i впевненiсть, щоб за iх допомогою з’еднатися iз потоком удачi i насититися його силою.