Вона має таємницю

Що ж тепер? Я вижила, але невже мене чекае тривала i болiсна смерть? Вiд голоду чи дикоi тварини, самотностi чи страху, вiд урагану, холоду дикоi ночi або ж вiд болю втрати. Залишалося лише чекати, у який саме спосiб життя буде стирати мене.

Я заплакала вiд вiдчаю i страху, але знову надiя штовхала мене вперед. Я вирiшила пiти в глиб острова. Тут могли жити люди. Вони врятують мене, а потiм знайдуть i моiх батькiв, якi десь у морi чекають допомоги.

Лiс був геть непрохiдними джунглями, що вбивали надiю на зустрiч iз людьми.

Було несхоже, що тими лiсами хтось ходив до мене. Доводилось щокроку прокладати шлях через густi хащi, як дряпали моi ноги. Я вже подумала: може, повернутися назад? Але вирiшила iти далi. Попереду хоча був хоч якийсь шанс на порятунок.

Пробираючись через хащi, я дивилася на сонце, яке стало моiм компасом. Щодалi я заглиблювалася, то виразнiше вiдчувала, що я – едина людина на цьому островi. Тому зосередила свою увагу на пошуку чогось iстiвного, фруктiв чи кокосiв. Але i iх як на зло нiде не було видно, що породжувало ще бiльший вiдчай.

Але й спонукало продиратися крiзь заростi, нiби якесь чуття вело вперед.

Через якийсь час я вийшла на галявину i побачила… будiвлю. Спочатку дуже зрадiла, але ретельнiше роздивившись, побачила, що будiвля геть зруйнована. Проте, до мене тут вже хтось жив, а значить я не в якомусь бермудському трикутнику чи певнiй непрохiднiй глушинi, наскрiзь зiтканою з самотностi. Значить, тут хоча б в минулому були люди, i мою самотнiсть можна розбавити зв’язком з минулим, яке залишило слiди в теперiшньому часi.

Крiзь стiни вже встигли прорости дерева, iх покривав мох. Стару будiвлю поглинала навколишня природа, знищуючи ii. Звiдкись раптом вибiгла мавпа, подивилася на мене i стрибнула на дерево. Я засумнiвалася – чи треба йти туди? В руiнах можна сховатися вiд дощу, якщо небо знову зробить менi цей сюрприз. Але там мене не знайдуть рятувальники, не побачать з лiтака, не почують з корабля.

Але щось змусило зазирнути в руiни.

Цей стародавнiй закинутий храм манив, нiби магнiт. Побоюючись мавп i прикриваючи долонею обличчя, я ступила на кам’янi сходинки i вiдчула босими ногами iх прохолоду. Земля була тепла i волога, а камiння вселяло якусь дивну впевненiсть своею мiцнiстю. Я зробила ще крок i опинилася бiля дверей, якi бовталися на петлях. Раптом з будiвлi вилетiли птахи, я сахнулася, але потiм упевнено ступила вперед.

Будiвля була всерединi чимось схожа на храм.