Паперова лялька

Як тодi помiтити рух хмаринки, яка лише править за наочну позначку двобою двох невидимих велетнiв – холодного i гарячого повiтря?

На край сонця напливла низька бузкова хмара, завмерла на деякий час i посунула далi.

А в цей час невидимi велетнi вирiшували, кому панувати над цiею мiсциною найближчого часу. І нiхто не збирався поступатися.

Родина iз песиком десь подiлася – щось вiн почав скавчати. Катруся, що накупалася аж до синяви, сидить на пляжнiй ковдрочцi i вдягае ляльку. Мабуть, у принцесу. Перепрошую.

Зараз дiвчатка грають не в принцес, а в Белль, Жасмин i Арiель – вироблених на один кшталт дiснеевських красунь.

Наче здiйнявся невеличкий курний стовпчик. Чи то вiд спеки мариться?

Хмара насувалася на сонце дедалi бiльше. А велетнi вже випробували силу, тиснучи один на одного, пiдхоплюючи своiми пасмами куряву, дрiбне смiття, пiсок.

Декотрi, тi, що вiдпочивали, почали збиратися додому – чи то завчасно так вирiшили, чи то вiдчули наближення негоди. Але таких була меншiсть. Бiльшiсть залишалась на березi: адже тiльки-но була така приемна погода.

От тiльки хмарка пропливе…

Велетнi вiдступилися на крок один вiд одного – i з усiеi лютi помчали, нахиливши лоба, один на одного з единою метою: розчавити, знищити, перемогти. На землi здiйнялась курява, пiсок заслiплював очi, вiти дерев переплiталися i ламалися, а на небi, там, де стрiлися два велетнi, виблиснула блискавка, i, звуком наздоганяючи свiтло, пролунав грiм.

Уже самi безтурботнi зрозумiли: бути хлющу. Кидали до ковдрочки всi речi (потiм розберемо), хапали цей куль та бiгли до найближчого «грибочку».

З боку одного лантуха щось ковзнуло назовнi i одразу було пiдхоплене i покручене вiтром.

– Лялька! Моя лялька!

Уперiщив дощ.

Книга перша

Агата

1

Снiг бiлий, слiпучий. А земля чорна, грузька.

Агата стоiть бiля свiжоi могили на центральному мiнському кладовищi. Думки вже не б’ються, як пташка в тенетах, а ледь-ледь ворушаться. Але цей iх монотонний рух доводить до божевiлля, як витонченi китайськi тортури: крапля по краплi.

Невже iй не всi випробування вiдмiрянi? Невже наостанок було потрiбно пережити свою власну дитину? Щойно закiнчилась вiйна, двiйко дiток, чоловiк. Жити й жити. Сорок два роки – чи то вiк, щоб пiти вiд нас назавжди? Як же важко ховати дитину – першу, найбажанiшу, найвродливiшу! Чи не це прочитала по руцi циганка, що ворожила iй дуже-дуже давно? Прочитала – i не захотiла сказати, аби не отруiти щасливих рокiв.