Любов іншого виміру

– Смiетесь, дiвчатка? От i добре! – пролунав з порога знайомий лагiдний голос.

У дверях стояла молода, струнка жiнка у пурпуровому. Вона пригортала до себе вишуканий кошик з бiлими чудовими трояндами в краплинах роси.

– Матiнко Жозефiн! – радiсно скрикнула Олена i побiгла до дверей.

– Донечко моя люба, нарештi! – жiнка звiльнила вiд квiтiв руки i простерла iх назустрiч донцi.

Олена упала в ii обiйми, обидвi бурхливо розридалися. Коли останнi вибухи емоцiй стихли, вони, утираючи сльози, геть знесиленi щастям, сiли у старовиннi крiсла.

– Вiд кого цi прекраснi квiти, Жозефiн? – слабким голосом запитала Маргарита, ii очi теж зволожнiли.

– А поглянь, Маргарито, там записочка, – прикладаючи хустинку до очей, ледь чутно промовила Жозефiн.

Маргарита пiднесла до нiг Олени кошик з трояндами, висмикнула з букета чарiвну записочку, розгорнула.

– Матiр Божа! Тобi, Олено, вiд Першого Лицаря Свiтла i… – вона передала записку подрузi.

– І Любовi… – в урочистiй тишi завершила Олена фразу Маргарити. – Спаситель бажае менi успiхiв у Небесних науках.

– Яка надзвичайна честь, Розi, – щасливо прошепотiла Жозефiн, – впевнена, ти не розчаруеш Його.

Деякий час мовчали. Тиха радiсть сповнила iх, по прекрасних обличчях блукали усмiшки.

– Цi бiлi троянди неперевершеноi краси! Такi тендiтнi, чистi… Як я люблю бiлi троянди… – нiжна, замрiяна усмiшка торкнулась Оленчиних вуст, – i чорнi люблю…

У дверi тихенько постукали.

– Увiйдiть! – звелiла Жозефiн.

Дверi розлетiлися, i на порозi виник величезний кошик з розкiшними криваво-чорними трояндами, а пiд ним – двi кривенькi нiжки у кумедних черевичках. Нiжки жваво покрокували до вишуканого жiночого гурту.

Істота дитячого росту i начебто чоловiчоi статi, важко зiтхнувши, майже кинула кошик троянд до Оленчиних нiг. Краплини чистоi роси феерверком злетiли з оксамитових пелюсткiв i влучили iй в обличчя.

– Що моросиш у Раю Сатанинськими сльозами, Рапунцель? – зневажливо кинула Маргарита, здогадавшись вiд кого квiти.

Олену неприемно здивував ii тон.

– З Вашого дозволу, мадемуазель Маргарито, Ропунцель! – поправив ii карлик i повернув смiшне, усмiхнене личко до Олени.

Спритно зiрвавши з голiвки дитячий капелюх, вiн шаркнув нiжкою по мармуровiй пiдлозi i чемно уклонився.