Орлі, син Орлика

Проте на настiльки брутальну провокацiю Ле-Клерк не пiддався:

– Послухайте, дорогоцiнний мiй жахлику, ви знаете, хто я такий?

– Оце я й намагаюся з'ясувати в тебе, жабоiде, вже биту годину…

– Отже, дорогоцiнний мiй, знайте, що я – Нiколя-Габрiель Ле-Клерк, особистий лiкар Їi Імператорськоi Величностi Єлизавети Петрiвни, тодi як ви…

– Те-те-те!.. Пiшло, поiхало…

– Послухайте, шановний пане!..

– Нi, це ти послухай, жабоiде!..

Близько хвилини вони iли один одного очима, щосили намагаючись навiть не клiпнути.

– Мiж iншим, ви вiдриваете мене вiд виконання надто важливих обов'язкiв при високошляхетнiй особi Їi Імператорськоi Величностi, – нарештi процiдив крiзь зуби Ле-Клерк.

– На що маю повне й законне право, – не розгубився слiдчий.

– Сумнiвно щось…

– Сумнiвайся, жабоiде, сумнiвайся, якщо хочеш.

– Хiба вам невiдомо, що Їi Імператорська Величнiсть почуваються зле?..

– Тобi, либонь, теж несолодко сидiти у моему пiдвалi, – криво посмiхнувся слiдчий, вiдводячи нарештi очi.

Раптом Ле-Клерк здогадався про дещо.

– Послухайте, шановний, – мовив вiн якомога проникливiше, – у вас що, ревматизм?

Слiдчий нервово сiпнувся, зиркнув на iмператорського лiкаря з-пiд насуплених брiв, але не вiдповiв нiчого.

– Ну, так-так, авжеж, – Ле-Клерк зiтхнув iз спiвчутливим виглядом. – Заробиш ревматизм у такiй сиростi, еге ж…

– Це тебе не стосуеться, дохтуре, – пробуркотiв слiдчий, але вже без жодноi насмiшкуватостi чи презирливостi.

– А хочете, допоможу?

– Я тебе, жабоiда, спитав, здаеться…

– Нi, правда-правда, допоможу!

– Послухай-но, ти!..

Втiм, слiдчий добре розумiв, що поганого лiкаря до царственоi персони i на гарматний пострiл не допустять. Отже, пiсля настiльки звабливоi пропозицii беззаперечного майстра своеi справи кричати на нього… якось, знаете, не личить… Навiть природному хамовi…

– Отже, дохтуре, я тебе востанне по-доброму запитую: до якоi масонськоi ложi ти приписаний? Вiдповiдай чесно i вiдверто, немов своему духiвниковi.

– Не належу до жодноi.

– Щиро тобi раджу, жабоiде!..

– Так само щиро повторюю: я не належу до жодноi таемноi ложi «вiльних каменярiв».

Пару-трiйку хвилин помовчали, потiм слiдчий мовив:

– Ти добре подумав?

– Звiсно, що добре.

– Ну, то як?..