Орлі, син Орлика

Хоча…

Так – можливо, саме за це вона й кохае чоловiка?! За впертiсть, за вiдданiсть iдеалам, проголошеним покiйним гетьманом Мазепою, за вiдчайдушну хоробрiсть. Був би Пилип iншим…

Іншого Ганна просто не бажала. Зате в результатi сама обрала гiрку долю – очiкувати, сумирно очiкувати, що ж станеться через мiсяць, через день… через годину або хвилину… Труситися з дiтьми в обозах, жити не у палацах, а в жалюгiдних халупах, як от нинiшня домiвка, за яку i то треба дякувати Боговi.

Обходитися лише однiею пристаркуватою служницею Килиною – бо всi челядники пiшли з чоловiком.

Пiшли, можливо, на вiрну загибель!..

Боже, врятуй i збережи!!!

Ганна щосили замружила очi й закусила губу, тiльки б не закричати. Бо в усiх подробицях згадала сьогоднiшне прощання…

…Вони пiшли вночi. Пилип виглядав похмурим, але рiшучим. Не розмовляв майже зовсiм, тiльки поцiлувавши дружину на прощання, мовив так: «Уранцi поцiлуеш за мене дiточок. А сама… Молися, Ганнусенько, Господу Богу, бо Його пiдтримка нам сьогоднi ой як знадобиться!»

Сказав так – i пiшов.

І челядники з ним разом.

На перемогу – або на смерть.

Але тiльки не на ганьбу, нi-нi!..

Вже вкотре за сьогоднiшнiй день Ганна зiтхнула.

Не щастить iм, ой як не щастить! По всьому виходило, що Карл давно вже мав би повернутися до свого Стокгольма, i козаки пiшли би слiдом. Та упертюх усе нiяк не бажав миритися з поразкою пiд Полтавою! Рвався очолити похiд союзного вiйська туркiв, кримських татар, полякiв i козакiв… Можливо, було би краще, якби шведського короля таки запросили до коалiцii, бо тодi царя Петра нiзащо не випустили б iз оточення.

Ганна знала, що i Пилип, i всi козаки були проти цього, та вiзир Балтаджi слухати iх не став.

От i вiдпустив царя Петра на всi чотири боки…

Тепер почалося найприкрiше: дiйшло до виконання умов Прутського договору. Пилип обурюеться: чом московита не забираються геть з Украйни, чом цар Петро не вiдбирае руку свою вiд козакiв iз прадавнiми iхнiми рубежами, як присягався на Святому Письмi?! Хитрi московита на те вiдповiдь дають: нехай спочатку Карл повернеться до Стокгольма – тiльки тодi полишимо Украйну! Карл же сидить у Бендерах i далi сидiти збираеться, доки не знайде приводу знов iз Петром зчепитися.

Ну тодi, кажуть московити, i ми з Украйни не пiдемо – бо не хочемо, аби Карл заскочив сюди.