Місячний камінь

Як би там не було, полковник вiв самiтне, порочне, таемниче життя; один раз – лише один раз – пiсля його повернення в Англiю, я сам його бачив вiч-на-вiч.

Рокiв за два до того часу, про який я зараз пишу, i рокiв за пiвтора до своеi смертi полковник несподiвано приiхав до мiледi в Лондон. Це було в день народження мiс Речел, двадцять першого червня, i в честь цього дня, як завжди, зiбралися гостi. Лакей прийшов сказати менi, що мене хоче бачити якийсь добродiй. Ввiйшовши в хол, я зустрiв полковника – схудлого, постарiлого, обiдраного, виснаженого, але, як i ранiше, зухвалого i злого.

– Ідiть до моеi сестри, – сказав вiн, – i повiдомте, що я приiхав поздоровити мою племiнницю з днем народження.

Вiн уже кiлька разiв намагався листовно примиритися з мiледi, лише для того (я в цьому твердо переконаний), щоб зробити iй неприемнiсть. Але до нас у дiм вiн прийшов уперше. Менi кортiло сказати йому, що в мiледi гостi. Але диявольський вираз його обличчя злякав мене. Я пiшов передати його доручення i, за власним його бажанням, залишив полковника чекати вiдповiдi в холi.

Слуги витрiщились на нього, стоячи вiддалiк, наче вiн був ходячою руйнiвною машиною, начиненою порохом i ядрами, i мiг щохвилини вибухнути серед них.

У мiледi теж е крупинка – не бiльше – фамiльноi гарячковостi.

– Скажiть полковниковi Гернкаслу, – вiдповiла вона, коли я передав iй доручення ii брата, – що мiс Верiндер зайнята, а я не хочу його бачити.

Я намагався умовити мiледi дати ввiчливу вiдповiдь, знаючи, що полковник не схильний до тiеi стриманостi, якою звичайно володiють джентльмени.

Зовсiм даремно! Фамiльна гарячковiсть обернулась тепер проти мене.

– Коли менi потрiбна ваша порада, – сказала мiледi, – ви знаете, я сама звертаюсь по неi. А зараз я у вас не прошу поради.

Я пiшов з цим дорученням, взявши на себе смiливiсть передати його в новому й виправленому виглядi.

– Мiледi i мiс Речел жалкують, що вони зайнятi, полковнику, – сказав я, – i просять вибачити за те, що вони не матимуть честi побачитися з вами.

Я сподiвався вiд нього вибуху навiть при тiй ввiчливостi, з якою я передав вiдповiдь мiледi. На мiй подив, нiчого подiбного не сталося: полковник злякав мене, сприйнявши цi слова з неприродним спокоем. Очi його, сiрi, блискучi, з хвилину були звернутi на мене; потiм вiн засмiявся. Смiявся не вголос, як iншi люди – смiх його бринiв десь всерединi тихо, зловтiшно iз страшною люттю.