Місячний камінь

Забирайтеся звiдси геть!

Розанна Спiрман, яка була найближче до нього i до плямки на дверях, першою подала приклад слухняностi й вiдразу ж повернулась до роботи. За нею подалися й iншi. Інспектор закiнчив огляд кiмнати i, нiчого цим не досягнувши, спитав мене, хто перший виявив пропажу. Першою виявила ii моя донька. Послали по неi.

Інспектор спочатку обiйшовся з Пенелопою трохи суворо.

– Слухайте-но, дiвчино, i пам’ятайте, що ви повиннi говорити лише правду.

Пенелопа вiдразу ж спалахнула:

– Мене нiколи не вчили говорити неправду, мiстере полiсмен! І якщо мiй батько може стояти поруч i вислуховувати, як його доньку звинувачують у брехнi i в крадiжцi, не впускають до ii власноi кiмнати, знеславлюють ii добре iм’я, едине багатство бiдноi дiвчини, – то вiн не такий уже й добрий батько, яким я його вважала.

Слово, сказане мною до речi, поставило правосуддя й Пенелопу в бiльш приемнi стосунки. Запитання й вiдповiдi пiшли як по маслу, але в них не було нiчого вартого уваги.

Донька моя бачила, як мiс Речел минулого вечора поклала алмаз у шухляду шафки. Вона ввiйшла о восьмiй годинi ранку до мiс Речел з чашкою чаю й побачила, що шухляда вiдчинена й порожня, i вiдразу ж зняла тривогу. На тому й скiнчилося свiдчення Пенелопи.

Далi iнспектор попросив побачення з самою мiс Речел. Пенелопа передала його просьбу крiзь дверi. Вiдповiдь прийшла до нас тим же шляхом:

– Менi нема про що говорити з полiсменом, я не можу нiкого бачити.

Почувши таку вiдповiдь, наш вельми досвiдчений полiсмен, здавалось, був здивований i ображений.

Я пояснив йому, що наша панночка захворiла, i попросив його трохи почекати, щоб побачитися з нею пiзнiше. Пiсля цього ми знову зiйшли вниз i зустрiлися в холi з мiстером Годфрi й мiстером Френклiном.

Обох джентльменiв, що гостювали в нас, опитали: чи не можуть вони пролити яке-небудь свiтло на цю справу. Нiхто з них нiчого не знав. А чи не чули вони пiдозрiлих звукiв минулоi ночi? Нiчого, крiм шуму дощу, вони не чули.

Можливо, я, не спавши довше за iнших, що-небудь чув? Нiчогiсiнько. Звiльнившись вiд допиту, мiстер Френклiн (як i ранiше, вважаючи справу безнадiйною) шепнув менi:

– Ця людина не дасть нам нiякоi користi. Інспектор Сiгрев – тюхтiй.

А коли звiльнився мiстер Годфрi, то шепнув менi:

– Очевидно, вiн знавець своеi справи. Беттередж, я вельми покладаюсь на нього.

Що голова, то й розум, як сказав якийсь стародавнiй мислитель задовго до мене.