Поміж рядками

Здалеку прорiзуеться голос лiкаря i я розумiю, що маю повернутися у кабiнет, в якому завжди пахне ненав’язливими нотками цитрусових та лаванди. Ранiше це тiльки дратувало мене, але зараз я вiдчуваю прилив заспокоення завдяки ним. Гадаю, варто й собi купити ароматичнi палички iз запахом апельсину чи лимону.

– Нiколи, – кажу нарештi я i вiн обмiряе мене своiм уважним поглядом – нiби хоче зрозумiти чи не брешу я.

– Нiколи? – повторюе вiн за мною, адже все-таки не вiрить цьому. – У всiх людей бувають розлади у стосунках.

– Тiльки не у нас, – кажу я на диво безтурботно. – Ми були iдеальною парою.

– Тобто, якби не ваше вiдкриття, ви б нiколи вiд нього не пiшли? Невже вiн вас навiть нiколи не дратував?

– Я бажала померти поруч iз ним, – тихо промовляю я. – Гадаю, цього достатньо, аби ви зрозумiли глибину моiх почуттiв?

Дочку царя Дакшараджапатi i дружину бога Шиви звали Сатi. Цар заздрив своему зятю, якого народ поважав бiльше, нiж його самого. Одного разу Дакшараджапатi запросив на бенкет в свiй будинок iменитих гостей, серед яких були i боги, а ось дочку iз зятем вiн не покликав.

І все ж Сатi вмовила чоловiка вiдправитися разом з нею до тестя. Дакшараджапатi iх поява не сподобалося, вiн обсипав Шиву градом глузувань i образ. Не витримавши такого приниження, Сатi кинулася в багаття. Шива витягнув жiнку з вогню, але вона була вже мертва. З тих пiр в Індii з'явився страшний звичай: жiнка, яка пережила чоловiка, повинна разом з ним згорiти у похоронному вогнi.

Кiлька рокiв тому я випадково натикнулася на цю замiтку в газетi. Тодi вона менi здалася страшною та несправедливою – чому молода жiнка мае позбавляти себе радощiв iснування заради померлого? Хiба вона не заслуговуе на нове життя?

Зустрiвши його, я зрозумiла, який сенс мае пiд собою цей ритуал…

Я сидiла на брукiвцi затихлого перевулку. Андрiй Іванович забороняе менi проводити увесь час дома, обгрунтовуючи це тим, що у чотирьох стiнах наодинцi з власними негараздами я точно збожеволiю.

Вiн вимагае вiд мене прогулюватися як мiнiмум годину на день, бажано у мiсцях, де постiйно шумить натовп. Вiн вважае, що це допоможе менi швидше повернутися до яскравоi буденностi та молодiжного ритму життя.

Але люди втомлюють мене. Тому я завжди обираю собi найтихiше мiсце та просиджую у ньому вiдведений час; або просто блукаю пустельними околицями мiста, де нiхто не зустрiнеться на моему шляху принаймнi до вечору.