Ім’я рози

* * *

Тодi було менi невтямки, чого шукав брат Вiльям, а як по правдi, то й нинi я сього не вiдаю, i, мабуть, не знав того навiть вiн сам, адже рухала ним лише спрага iстини i пiдозра – яку я завжди помiчав у ньому, – що iстина е чимось iншим, нiж те, що здавалося йому iстиною в ту мить. У тi роки припорученi йому мирськi повинностi вiдiрвали його, мабуть, вiд його улюблених студiй. Про посланництво, довiрене Вiльямовi, я нiчого не знав упродовж цiлоi нашоi подорожi, себто зi мною вiн про це не говорив.

Якесь уявлення про iстоту його завдання змiг я дiстати, лиш прислухаючись подеколи до бесiд, якi вiн провадив з настоятелями монастирiв, де ми раз по раз зупинялися. Але достеменно не знав я нiчого, аж поки ми не прибули до мiсця нашого призначення.

Вирушили ми на пiвнiч, та шлях наш був звивистим, i зупинялись ми у рiзних монастирях. Сталося так, що ми звернули на захiд (хоч мали б звернути на схiд), сливе вздовж гiрського пасма, яке вiд Пiзи веде у бiк мiсць прощi святого Якова, пристаючи у мiсцевостях, якi точнiше назвати не можу через страхiтливi подii, що перегодом тут вiдбулися, але синьйори iхнi були вiрнi iмператоровi, а настоятелi нашого чину за единодушною згодою ставили чоло безецному Папi-еретиковi.

Наша повна пригод мандрiвка тривала два тижнi, i за той час я мав нагоду лiпше (але нiколи вповнi, як я дедалi бiльше переконуюсь) пiзнати свого нового вчителя.

На наступних сторiнках я не надто дбатиму про опис вигляду людей – хiба що якийсь вираз обличчя чи жест здадуться менi знаками нiмоi, але проречистоi мови – адже, як каже Боецiй, нiщо не е таким скороминущим, як зовнiшня форма, позаяк вона в’яне й мiняеться, як польовi квiти з настанням осенi; тож який сенс мае нинi говорити про абата Аббона, що позирк його був суворий, а щоки – блiдi, коли й вiн сам, i всi, хто був коло нього, обернулись на прах, що вкрив мертвотною сiризною iхнi тiла (лиш дух, волею Всевишнього, промениться тим свiтлом, яке нiколи не згасне)? Але Вiльяма хочу описати, раз i назавжди, мене-бо вразила ще й незвичайна його постать, та й юним властиво прив’язуватися до старшого i мудрiшого мужа не лише завдяки чарам його слова i гостротi розуму, але й через зовнiшню подобу його тiла, яка теж стае iм любою, як постать батька, чиi жести i порухи син закарбовуе у пам’ятi, чию посмiшку вiн ловить – i жодна тiнь хтивостi не споганюе сей, мабуть, единий непорочний рiзновид тiлесноi любовi.