Ім’я рози

Там, де пiнii утворюють такий собi природний дах, деякi галузки було недавно зламано саме на висотi у два аршини i три вершки. А на шпичках ожинового куща, там, де тварина, мабуть, звернула на стежку праворуч вiд себе, гордовито помахуючи своiм пишним хвостом, зосталися довгi чорнi кiнськi волосини… І не кажи менi, буцiм не знаеш, що ця стежка веде до гноiвнi, адже, долаючи нижнiй закрут, ми бачили слiди нечистот, що iх зливають вниз зi схiдноi башти, споганюючи снiг; а саме розташування перехрестя свiдчить про те, що ця стежка може вести лише у той бiк.

– Гаразд, – мовив я, – а маленька голова, гострi вуха, великi очi…

– Не знаю, чи вiн справдi такий, але ченцi саме таким його бачать. Говорив же Ісидор з Севiльi, що краса коня вимагае «ut sit exiguum caput et siccum prope pelle ossibus adhaerente, aures breves et argutae, oculi magni, nares patulae, erecta cervix, coma densa et cauda, ungularum soliditate fixa rotunditas»[21 - …щоб голова була мала i мiцно посаджена, шкiра тiсно прилягала до кiсток, вуха щоб були короткi i загостренi, очi – великi, нiздрi широкi, шия випростувана, грива i хвiст густi, копита твердi i круглi (лат.

). Цитату взято з «Етимологiй» Ісидора з Севiльi (див. Глосарiй).]. Якби кiнь, шлях якого я вислiдив, не був воiстину найкращим у стайнi, як тодi пояснити, чому навздогiн йому кинулися не лише стайничi, але й завдав собi клопоту сам келар? А коли чернець вважае якогось коня чудовим, то хай як той кiнь справдi виглядае, чернець бачить його лише так, як описують його auctoritates[22 - Авторитети (лат. ).], а найпаче, – i вiн лукаво усмiхнувся до мене, – якщо вiн вчений бенедиктинець…

– Гаразд, – вiдповiв я, – а чому саме Гнiдий?

– Нехай пошле тобi Дух Святий трохи бiльше оливи до голови, нiж ти тепер маеш, сину мiй! – вигукнув учитель. – Як же iнакше ти б назвав коня, якщо навiть великий Буридан, який туж-туж стане ректором у Парижi, не знайшов кращого iменi для лепського коня?

Оце таким був мiй учитель. Вiн не тiльки вмiв читати велику книгу природи, але й розумiвся на тiм, як ченцi читали писанi книги i мислили за iх посередництвом.

І дар сей, як ми побачимо, немало прислужився йому в наступнi днi. Зрештою, його пояснення здалося менi тодi цiлком очевидним, i гордощi за те, що тепер я теж його знаю, притлумили сором за те, що я не зумiв пояснити це самостiйно, i я мало не запишався зi своеi проникливостi. Ось яка сила iстини, котра, як i добро, щедро даруе сама себе.