Ім’я рози

Немов увесь пекельний люд зiбрався на сходини, щоб постати переддвер’ям, темною хащею, пустищем безнадiйного вигнання супроти з’яви Сидячого на тимпанi, супроти Його обiтованого й грiзного лику; вони, поборенi в Армагеддонi, стояли перед Тим, Хто гряде остаточно вiддiлити живих вiд мертвих. І, мало не зомлiвши вiд сього марева, не маючи певностi, чи я у приязному мiсцi, а чи у падолi Страшного суду, впав я у сум’яття й заледве стримав плач; менi причулися (а може, я й справдi чув?) голоси i привидiлися образи, якi я пам’ятав зi своеi послушницькоi юностi, коли вперше читав священнi книги i ночами розважав на Мелькських хорах; i в очманiннi знесилених i змучених чуттiв своiх почув я голос грiмкий, який, немов сурма, прорiк: «З того, що бачиш, спиши книгу» (се я зараз i роблю), й уздрiв я сiм золотих лампад, а посеред них – Єдиного, подiбного до синiв чоловiчих, оперезаного на грудях золотою стяжкою; голова Його й волосся були бiлi, мов вовна бiлоснiжна, очi – мов полумiнь вогню, ноги – мов розпечена в печi бронза, голос – мов шум великоi води; у правицi держав Вiн сiм зiрок, а з уст Йому виходив двосiчний меч.

Й увидiв я, як розчинились у небi ворота, i Сидячий постав передi мною подiбним до ясписа i сардiя, i райдуга була навкруг престолу, а вiд престолу виходили громи i блискавицi. І взяв Сидячий в руки гострий серп i скрикнув: «Пошли серпа свого й жни, бо настала година пожати, дозрiло бо жниво землi[32 - Од. 14,15.]»; i скинув Сидячий додолу серпа свого, i земля була вижата.

І ось тодi зрозумiв я, що видiння се нi про що iнше не мовило, як про те, що дiялося в монастирi, про те, що ми вловили з неохочих абатових уст – й не раз у наступнi днi приходив я сюди, щоб споглядати портал, маючи певнiсть, що переживаю ту саму iсторiю, яку вiн повiдае. І збагнув я, що прибули ми сюди, щоб стати свiдками великого i несамовитого побоiща.

Я затремтiв, мов облитий крижаним зимовим дощем.

І тут почув я ще один голос, але тепер долинав вiн з-за моеi спини, i був то голос iнший, бо цiлком земний, а не породжений слiпучим осердям моеi вiзii; ба навiть вiн розбивав цю вiзiю, бо й Вiльям (лише в той мент я згадав про його присутнiсть), який теж поринув був у споглядання, обернувся разом зi мною.

* * *

Істота у нас за плечима мала подобу ченця, хоч брудна й подерта ряса робила його бiльше схожим на бурлаку.