Ім’я рози

Вiдтак гасили свiчки й накидалися на них, навiть коли були зв’язанi з ними кровними узами… А якщо з цього злягання народжувалась дитина, знов починався пекельний обряд – усi збиралися навколо посудини, повноi вина, яку називали барильцем, i впивалися цим вином, тодi розрiзали на шматки дитину, кров ii наливали у чашу, кидали ще живих дiтей у вогонь, а попiл, що лишався вiд них, змiшували з цiею кров’ю й пили!

– Але ж це триста рокiв тому описав Михаiл Пселл у творi про бiсiвськi пiдступи! Хто тобi розповiв усе це?

– Вони, Бентiвенга та iншi, пiд тортурою!

– Одна-едина рiч хвилюе живих створiнь бiльше вiд насолоди – страждання.

Пiд тортурою людина наче перебувае пiд владою дурманного зiлля. Все те, що ти колись чув, усе, що читав, спливае у твоiй свiдомостi, немов ти у полонi шаленого пориву, але несе вiн тебе не до неба, а до пекла. Пiд тортурою ти скажеш не лише те, чого хоче iнквiзитор, але й те, що, на твою думку, могло б справити йому приемнiсть, бо мiж тобою i ним виникае близький зв’язок (зв’язок воiстину диявольський)… Все це я знаю, Убертине, бо теж колись належав до тих, хто вважае, буцiм правду можна видобути розжареним залiзом. Але знай, жар iстини породжений iншим огнем. Пiд тортурою Бентiвенга мiг говорити найнесусвiтнiшу брехню, бо то говорив не вiн, то говорило його любострастя, демони його душi.

– Любострастя?

– Так, бувае любострастя болю, як бувае i любострастя вiри, а навiть любострастя покори. Якщо бунтiвним ангелам так мало треба було, щоб перемiнити свою жагу вiри i покори в жагу гординi й бунту, то що ж тодi казати про людину? Кажу тобi, щоб ти знав: саме ця думка свiнула менi пiд час розслiдувань.

Тому я й вiдмовився вiд гiдностi iнквiзитора. Я бiльше не вiдважувався розслiдувати хиби зловмисникiв, бо зрозумiв, що такi самi хиби властивi й святим.

Убертин слухав останнi слова Вiльяма, немов не розумiючи, про що той говорить. З виразу приязного спiвчуття, який дедалi виразнiше вимальовувався на його обличчi, я зрозумiв, що вiн вважае, нiби Вiльям став жертвою почуттiв, вартих великого осуду, та прощае йому все це з любовi до нього.

Перебиваючи його, вiн гiрко мовив:

– Байдуже. Якщо ти так до цього ставишся, то добре зробив, що зупинився. Зi спокусами треба боротися. Одначе менi бракувало твоеi пiдтримки, а ми ж могли розгромити цю нечестиву зграю. А що сталося насправдi, ти знаеш – мене самого звинуватили в тому, що я був надто поблажливий до них, i запiдозрили в ересi.