Ім’я рози

Венанцiй повiвся трохи дивно. Вiн глянув на Беренгарiя так, що той опустив очi.

– Гаразд, брате, – мовив вiн, – якщо пам’ять е даром Божим, то здатнiсть забувати теж може бути рiччю благою, i ii слiд поважати. Я поважаю ii у старшому побратимi, до якого звертався. Але вiд тебе я сподiвався яскравiшого спогаду про те, як ми тут тодi дискутували, i твiй улюблений друг теж…

Не маю певностi, чи Венанцiй справдi наголосив на словi «улюблений». Але я виразно вiдчув, як серед присутнiх майнув подув збентеження.

Кожен вiдвертав погляд куди-iнде, щоб не дивитися на Беренгарiя, який сильно почервонiв. Тут одразу рiшуче втрутився Малахiя.

– Ходiть-но, брате Вiльяме, – мовив вiн, – я покажу вам iншi цiкавi книжки.

Гурт розiйшовся. Я помiтив, що Беренгарiй кинув на Венанцiя сповнений злоби погляд, а той з нiмим викликом вiдповiв йому тим же. Бачачи, що старець Хорхе вiдходить, я схилився у поривi шанобливого почуття, щоб поцiлувати йому руку. Старець прийняв поцiлунок, поклав руку менi на голову i спитав, хто я такий.

Коли я назвав йому свое iм’я, обличчя його роз’яснилося.

– Ти носиш велике i славне iм’я, – мовив вiн. – Знаеш, хто такий був Адсо з Монтье-ан-Дер? – спитав вiн.

Я, правду кажучи, сього не знав. Тодi Хорхе сказав:

– Це автор великоi i моторошноi книги, «Libellus de Antichristo»[72 - «Про Антихриста» (лат.).], у нiй вiн прозрiв речi, якi мають статися, та до нього не прислухалися.

– Книга ця була написана ще до тисячного року, – мовив Вiльям, – i речi тi не справдилися…

– Не справдилися для тих, хто не мае очей, щоб видiти, – мовив слiпий.

 – Шляхи Антихриста повiльнi й звивистi. Вiн гряде непередбачено, i не тому, що обрахунок апостола хибний, а тому, що мистецтва цього обрахунку ми так i не навчилися. – Вiн повернувся лицем до зали i заволав так голосно, що аж склепiння скрипторiю загримiло: – Вiн уже в дорозi! Не гайте послiднiх днiв на смiшки з плямистошкiрих i звивистохвостих почварок! Не змарнуйте останнiх семи днiв!

Першого дня вечiрня,

де описано вiдвiдини решти абатства, Вiльям доходить деяких висновкiв щодо смертi Адельма i провадить бесiду з братом-склярем про скельця для читання та про видiння у тих, хто занадто любить читати

Тут задзвонили на вечiрню, i ченцi налаштувалися покинути своi робочi мiсця.

Малахiя дав зрозумiти, що й нам теж пора. Вiн же мав залишитися зi своiм помiчником Беренгарiем, щоб привести все до ладу i (як вiн висловився) приготувати бiблiотеку до ночi.