Ім’я рози

 – Менi зовсiм не хочеться самому вирiшувати це моторошне питання!

– Бачиш? – мовив Вiльям. – Інодi краще, щоб деякi таемницi й надалi були сокритi пiд загадковими словами. Незбагненнiсть природи не можна вiдтворити на козячiй чи овечiй шкурi. Арiстотель у своiй книзi таiн твердить: якщо занадто поширювати знання про таемницi природи й мистецтва, порушуеться небесна печать i може трапитись чимало лих. Це не значить, що таемниць не слiд вiдкривати, але саме вченим мужам належить вирiшувати, коли i як се робити.

– Тому цiлком слушно, що в таких мiсцях, як наш монастир, – мовив Никола, – доступ до деяких книг мае не кожен.

– То iнша рiч, – мовив Вiльям. – Забагато говорити – то грiх, але занадто все замовчувати – теж грiх. Я не мав на увазi, що джерела знання треба приховувати. Ба бiльше, це здаеться менi великим злом. Я хотiв сказати, що вчений муж, говорячи про таемницi, якi можуть породити i добро, i зло, мае право i обов’язок вживати затемнену мову, зрозумiлу лише йому подiбним.

Шлях науки нелегкий, i нелегко вiдрiзнити добро вiд зла. А часто вченi мужi нових часiв е лише карликами на плечах у карликiв.

Приязна мова мого вчителя, мабуть, схилила Николу до звiрень. Вiн пiдморгнув Вiльямовi (мовляв, ми з тобою розумiем один одного, бо говоримо про те саме) i натякнув:

– Одначе тут, – i кивнув на Вежу, – таемницi мудростi охороняе дещо iнше. Магiчнi формули…

– Справдi? – сказав Вiльям, вдаючи байдужого. – Мабуть, замкнутi наглухо дверi, суворi заборони, погрози.

– Е, нi, ще щось…

– Що, наприклад?

– Ну, точно я не скажу, моя справа – скло, а не книжки, але в монастирi розповiдають… дивнi iсторii…

– Якi iсторii?

– Дивнi. Скажiмо, про ченця, якому вночi закортiло пробратися в бiблiотеку, i вiн побачив змiiв, людей без голови i людей з двома головами. А коли вийшов з лабiринту, то мало не збувся розуму…

– А чому ти говориш про магiю, а не про диявольськi з’явища?

– Нехай я убогий майстер-скляр, але не зовсiм уже простак.

Навiщо дияволовi (борони Боже нас вiд нього!) спокушати ченця змiями i двоголовими людьми? Вiн може знаджувати хiба що сласними видiннями, як це було з отцями пустинi. І зрештою, якщо читати деякi книги е злом, навiщо дияволовi перешкоджати ченцевi чинити це зло?

– Непогана ентимема, – погодився учитель.

– А крiм того, якось я лагодив шибки в лiчницi i задля розваги погортав трохи деякi Севериновi книжки.