Ім’я рози

Ось чому нинi я говорив майстровi-скляру, що вчений муж повинен до певноi мiри берегти таемницi, якi вiн вiдкривае, щоб iншi ними не зловжили, одначе вiдкривати iх треба, а в цiй бiблiотецi, схоже, таемницi навiчно зостаються сокритими.

З цими словами вiн пiшов до виходу, бо служба скiнчилася. Обое ми були дуже стомленi, тому вiдразу пiшли в нашу келiю. Я згорнувся клубком у своему «склепику», – як жартiвливо назвав мою нiшу Вiльям, й одразу ж заснув.

День другий

Другого дня полуношниця,

де пару годин мiстичного щастя обривае вельми кривава подiя

Нема зрадливiшоi живини, нiж пiвень, символ раз диявола, а раз – воскреслого Христа.

Чин наш знав пiвнiв недбайливих, котрi не пiли зi сходом сонця. Зрештою, особливо у зимовi днi, служба полуношницi вiдправляеться, коли надворi ще нiч уповнi i вся природа спить, а чернець мусить прокидатись у темрявi i довго в темрявi молитися, очiкуючи дня й освiтлюючи морок полум’ям побожностi. Тому мудрий звичай велить чувальникам не вкладатися спати разом з братiею, а вiдбувати нiч, ритмiчно проказуючи визначене число псалмiв, яке вiдмiрюе плин часу, щоб, коли проминуть години, видiленi iншим для сну, подати iм знак до пробудження.

Отак-от розбудили й нас тiеi ночi чувальники – дзвонячи у дзвiночки, вони обходили опочивальнi й притулок для прочан, а один iз них зазирав у кожну келiю, гукаючи «Benedicamus Domino»[86 - Благословiм Господа (лат.).], на що ченцi вiдповiдали «Deo gratias»[87 - Дяка Боговi (лат.

).].

Ми з Вiльямом пiдкорилися бенедиктинським звичаям: за якихсь пiвгодини ми були вже готовi зустрiти новий день i подалися на хори, де ченцi, простершись на землi, вiдмовляли першi п’ятнадцять псалмiв i чекали, коли увiйдуть новiцii пiд орудою свого вчителя.

Тодi кожен сiв на свое сiдалище i хор заспiвав «Domine labia mea aperies et os meum annuntiabit laudem tuam»[88 - Господи, вiдкрий моi уста, i вони зголосять хвалу Твою (лат.). Пс. 50, 17.]. Голоси здiймались до склепiнь церкви, немов молитва дитини.

Двое ченцiв пiднялися на амвон i виголосили дев’яносто четвертий псалом, «Venite exultemus»[89 - Ходiте заспiваймо (лат.).], а пiсля нього – iншi, приписанi обрядом. І я вiдчув запал оновленоi вiри.

Ченцi сидiли на своiх сiдалищах – шiстдесят однакових постатей в однакових габiтах i каптурах, шiстдесят тiней, ледь освiтлених полум’ям великого тринiжка, шiстдесят голосiв, що зосереджено возносять хвалу Всевишньому.