Кров на снігу ІІ: Ще більше крові

Верес шмагав мене по холошах штанiв, навколо наших голiв дзижчали комарi. Тундра.

– Ульфе…

– Що?

– Чому в тебе таке довге волосся?

– Бо його нiхто не пiдстриг.

– А-а…

За двадцять секунд:

– Ульфе…

– Га?

– Ти геть не знаеш фiнськоi?

– Нi.

– А саамську знаеш?

– Нi слова.

– Тiльки норвезьку?

– І англiйську.

– А в Осло багато англiйцiв?

Я примружився на сонце. Якщо зараз полудень, значить, ми йдемо чiтко на захiд.

– Не дуже, – вiдповiв я хлопцевi. – Але це – мiжнародна мова.

– Еге, мiжнародна. Дiдусь теж так каже. Вiн каже, норвезька – це мова розуму, а саамська – мова серця. А фiнська – це священна мова.

– Либонь, знае, коли так говорить…

– Ульфе…

– Що?

– Я знаю один анекдот.

– Гаразд.

Вiн зупинився, чекаючи мене, а тодi рушив просто крiзь заростi вересу, поруч зi мною:

– Що це таке «ходить i ходить, а до дверей не доходить»?

– Це хiба не загадка?

– Сказати вiдгадку?

– Так, мабуть, муситимеш сказати.

Хлопчик подивився на мене, затуляючись долонею вiд сонця.

– Ульфе, ти брешеш.

– Перепрошую?

– Ти сам знаеш вiдповiдь!

– Невже?

– До цiеi загадки вiдгадку знають усi. Чого ви завжди брешете? Ви всi будете…

– …горiти у пеклi?

– Так!

– А «ви всi» – це хто?

– Тато. І дядько Уве. І мама.

– Он як? А твоя мама про що бреше?

– Вона каже, я не повинен боятися через батька. Тепер твоя черга розповiдати анекдоти.

– Я не дуже вмiю розповiдати анекдоти.

Кнут зупинився i картинно зобразив розчарування, схилившись уперед i звiсивши руки у верес.

– Ти не здатний влучити у цiль, нiчого не знаеш про курiпок, жартувати не вмiеш. Є що-небудь, на чому ти знаешся?

– Авжеж! – сказав я впевнено, дивлячись угору, на самотнього птаха високо в небi над нами. Вистежуе. Чигае. Його жорсткi, розпростертi крила нагадали менi вiйськовий лiтак. – Я вмiю ховатися.

– Правда? – рiзко пiднiс вiн похнюплену голову. – То граймо у хованки! Хто водить? «Інi-мiнi-майнi-мо…»

– Бiжи вперед i ховайся.

Вiн пробiг зо три кроки i рiзко зупинився.

– Що сталося?

– Ти сказав це тiльки для того, щоб мене здихатися.

– Здихатися тебе? Отакоi! Нi.

– Знову брешеш!

Я знизав плечима:

– Ми можемо пограти в мовчанку. Хто порушить мовчання, дiстае кулю в голову.

Вiн вражено зиркнув на мене.

– Удавано, – уточнив я. – Згода?

Вiн кивнув, мiцно стуливши губи.

Ми простували далi й далi.