Кров на снігу ІІ: Ще більше крові

Я до того, що для тебе справа не буде першою.

Я спробував посмiхнутися. Звiдки йому було знати. Я не вбивав Туральфа. Зареестрований на мене пiстолет був дрiбнокалiберною пукавкою зi спортивного стрiлецького клубу, яка знадобилася Туральфу для справи. Вiн сам не мiг купити пiстолет, бо в полiцii було на нього досье як на схiднонiмецького дисидента. Тож оскiльки я нiколи не попадався нi за анашу, нi за що iнше, я купив йому пiстолет за невелику винагороду. Пiсля цього я Туральфа не бачив. Я вже махнув рукою на тi грошi, що намагався був стягти з нього, коли знадобилися кошти на ii лiкування.

Туральф, обкурений депресивний дурник, зробив саме те, що, як усiм видалося, вiн зробив, – застрелився.

Я не мав жодних моральних принципiв. Менi потрiбнi були грошi. Але я не мав на своiх руках кровi.

На той час не мав.

Премiя у тридцять тисяч.

То був початок. Гарний початок.

Я рiзко пiдхопився зi сну. Вiд комариних укусiв я сплив сукровицею, i вовняна ковдра приклеiлася до тiла.

Але не це розбудило мене. Тундрою линуло жалiбне виття.

Вовк? Я гадав, що вони виють узимку на мiсяць, а не на холерне сонце, що цiлодобово висить на випаленому безбарвному небi. Ймовiрно, то собака. Адже собаки допомагають саамам пасти оленiв? Я крутнувся на вузькому лiжку, забувши про хворе плече, вилаявся, застогнавши вiд болю, i повернувся на iнший бiк. Виття, здавалося, лунае десь дуже далеко, але хтозна! Влiтку поширюеться повiльнiше i не так далеко, як узимку.

Можливо, звiр десь поруч.

Я заплющив очi, але знав, що вже не засну.

Зрештою, я встав iз лiжка, взяв бiнокль i, пiдiйшовши до одного з вiкон, оглянув виднокiл.

Нiчогiсiнько.

Лише: «Цок-цок, цок-цок».

Роздiл 4

Кнут принiс масну, липку, смердючу протимоскiтну мазь, яку легко можна було сплутати з напалмом. А також двi закоркованi пляшки без етикеток, наповненi яскравою смердючою рiдиною, – i то вже точно був напалм. Ранок не давав жодноi надii на перепочинок вiд настирного сонця, що висiло в небi, чи невгамовного вiтру, що свистiв у коминi.

Тiнi крихiтних хмаринок, наче стада оленiв, ковзали одноманiтним пустельним ландшафтом, на мить забарвлюючи блiдо-зеленi дiлянки рослинностi у темнiшi тони, приглушуючи блиск невеличких озер удалинi та мерехтiння кристалiв у дiлянках оголеноi гiрськоi породи. Наче раптовi басовi ноти у легкiй теноровiй пiснi. Та в будь-якому разi, композицiя залишалася мiнорною.