Кров на снігу ІІ: Ще більше крові

Найперше менi спало на думку, що вона замолода як на прибиральницю. І що вона мiцна на вигляд. У неi виразно проступали жили на передплiччях i на долонi руки, в якiй вона тримала вiдро, по вiнця наповнене водою. Вона мала широкi плечi й тонку талiю. Ноги приховувала старомодна чорна плiсирована спiдниця. Також менi кинулося в очi ii волосся – прихоплене простою шпилькою, довге i чорне, воно аж блищало у свiтлi, що падало з високих вiкон.

Жiнка рушила у мiй бiк, стукаючи пiдборами стоптаних черевикiв. Коли вона наблизилась, я побачив на ii гарноi форми ротi згоiну вiд операцii зi зшивання заячоi губи.

Яскраво-блакитний колiр ii очей видавався майже неприродним для смаглявоi чорнявки.

– Доброго ранку, – привiталася вона.

– Доброго ранку. Я приiхав нiчним автобусом i не мав, куди…

– Дарма, – сказала вона. – У нас дверi для всiх вiдчиненi.

В ii голосi не чути було теплоти, одначе вона поставила вiдро зi шваброю i простягнула менi руку.

– Ульф, – сказав я, тягнучи свою правицю для рукостискання.

– Рясу, – сказала вона, вiдмахуючись вiд мого жесту.

Я подивився на згорток, що тримав у лiвiй руцi.

– Я не знайшов ковдри… – спробував я виправдатись, повертаючи iй рясу.

– …анi iжi, крiм наших облаток для причастя, – докинула вона, розгортаючи й уважно оглядаючи важке бiле вбрання.

– Пробач! Я, звiсна рiч, сплачу за…

– Нехай буде тобi на здоров’я, хоч би й не з причастям та без благословення. Але iншим разом не плюй, будь ласка, на нашого губернатора.

Не впевнений, чи я побачив посмiшку, але шрам на ii верхнiй губi ворухнувся.

Не кажучи бiльше нi слова, жiнка розвернулась i пiшла назад до ризницi.

Я взяв свiй кофр i переступив через вiвтарну огорожу.

– Куди ти йдеш? – запитав хлопчик.

– На вулицю.

– Чого?

– Чого? Бо я тут не мешкаю.

– Мама не така сердита, як здаеться.

– Переказуй iй вiтання.

– Вiд кого? – озвалася жiнка.

Вона знову поверталася до вiвтаря.

– Вiд Ульфа.

Я вже почав звикати до цього iменi.

– Ульфе, а що тобi знадобилося тут, у Косундi?

Вона викрутила мокру ганчiрку над вiдром.

– Полювання.

Я подумав, що у маленькому селищi варто триматися однiеi версii.

Жiнка накрутила ганчiрку на поперечку швабри.

– На кого?

– На курiпок, – ляпнув я навмання.

Чи водяться курiпки так далеко на пiвночi?

– І на все, зрештою, в чиiх жилах пульсуе кров, – додав я вiдтак.

– Цьогорiч обмаль мишей i лемiнгiв, – сказала вона.

Я посмiхнувся:

– Нехай.