Узурповані життя І. Фантастичні пригоди князя Мороку, людей і потойбічних

* * *

Дмухаючи люлькою Тар знов пiднявся по сходах i увiйшов до кiмнати.

– Гаразд, Іване, – помiтивши зникнення горбка, промовив князь. – Я згоден. Та аби розв’язати язика Пухнастому, я маю вчинити щось дурне. Є думки, що саме?

– Звiсно, нi! Як я можу радити братовi пiти на грiх? Стривай, – похмурiшав Когут. – Виходить, то не брехня… Твоi мандри i справдi були до потойбiччя… Якщо ти вже сам за магiю берешся…

– А ти й досi вважав, що я у церковну бiблiотеку iздив чи вишкiл який закiнчував? – без образ мовив Тар.

 – Нi, Іване, не там я був. То як сам не маеш думок… Пiду по ночi… Довкола позаглядаю, може, на кого лаятися почну без приводу, та й вистачить на заклинання.

Когут недовiрливо зиркнув на князя, та, вiдчувши як у ротi майже не мае слини. нiчого не заперечив.

– Не переймайся, – втiшив Тар товариша Якова. – Усе буде добре. Не таке вже й жахливе те потойбiччя i та магiя Грiху.

* * *

Вiдомо, що Тар збрехав. Лаятися не допомогло б. Зловчинення мае бути справжнiм, вагомим.

І можливiсть скоiти подiбне виникла сама собою.

Перевтiлившись у кажана, Тар вирiшив пошукати пригод. Але Сiч спала. Вiн пролетiв над стiною, минув схiдний порт та дiстався затоки. Кружляючи мiж пишних крон, застиглих вiд штилю верб, князь, раптом помiтив на березi козака, який садить дiвчину у замаскований листям човен. Тар знову перетворився на Якова i сховався у чагарнику, аби прослiдкувати за тим, що буде далi.

Князь не покладав великих очiкувань на подiбний епiзод, але життя – то низка випадковостей, то чом би й нi.

Козак, чие обличчя князь нiяк не мiг роздивитися, спустив на воду човна iз молодичкою, та видершись на палубу сам, ухватився за весла i почав гребти. Що то була за дiвчина – Тар здогадався. Козак же не був йому знайомим, та, мабуть, хтось iз друзiв писаря.

– Гребти, гребти i ще трохи до гори, – прошепотiв Тар, слiдкуючи за маленьким рибальським суденцем, що повiльно колихалось на хвилях. Тар розумiв: дiстатися берега козаку i дiвчинi вдасться не ранiше обiду, а може, й наступноi ночi.

Раптом вода пiд маломiстким завирувала i по обидва борти вилiзли довжелезнi суховii-руки, геть зовсiм оповитi водоростями. Рука з кривими нiгтями схопили дiвчину за голову, та – заверещала, але й у такому, вiдносно недалекому, мiсцi вiд Сiчi, навiть у нiчну тишу, ii нiхто не почув. Князь вихопив пiстоля, i швидко запхнув назад до поясу. Доля дала йому подарунка. Вiн мiг допомогти, та вирiшив нiчого не робити.