Арахнофобія

– Нам справдi потрiбно поспiшити! – крикнув Несторенко i розчинився у склянiй призмi прикордонного поста.

Все пройшло, як i очiкував Ярослав, швидко i без затримок. Польський митник, схожий на картинку з плаката, ту, що демонструе солдатам зразок установленого статутом однострою, швидко переглянув паспорт, кинув прискiпливий погляд на Ярослава, пiсля чого завченим рухом ударив печатку. За кiлька хвилин ту саму процедуру повторив одягнений у розхристаний бушлат службовець на украiнському боцi кордону. Коли вийшли на вулицю, ступаючи вже украiнською землею, Федько недбало кинув Ярославу ключi вiд авто.

– Ну, тепер я вже на сто вiдсоткiв зрозумiв, що ми поспiшаемо, – зважив Ярослав на долонi в'язку з невеличкою подушечкою електронного ключа. – Якщо «цьому шумахеру навiженому» доручено сiсти за кермо твого нового «Ланоса», значить, трапилося щось неординарне.

– Так, Ярику! – Федько майже бiгцем подався до правих дверей срiблястого легковика, котрий завмер поряд iз кiлькома могутнiми ваговозами на великому паркувальному майданчику.

Нетерпляче схопився за ручку. – У неi лiтак за три години, i вона, я вважаю, зовсiм не в тому станi, щоб довго очiкувати.

Ярослав стиснув пальцями брелок. Автомобiль, двiчi бадьоро вiдгукнувшись дзвiнким спiвом, пiдморгнув помаранчевими вогнями, i Федько плигнув у салон. Слiдом, неспiшно закинувши валiзу на задне сидiння, скочив за кермо Ярослав. За хвилину легковик зiрвався з мiсця, пiдкотився до виiзду на магiстраль i, на мить принишкнувши, пискнув шинами, змушуючи Нестеренка притиснутися до спинки сидiння й болiсно зморщити пику.

Ярослав, швидко перемикаючи швидкостi, розiгнав авто до сотнi кiлометрiв на годину, ледь вiдхилив бiчне скло, припалив цигарку i лише пiсля цього подивився на помiчника.

– А тепер давай усе по черзi. У кого лiтак i чим я завдячую такому нетерпiнню?

Федько з острахом поглянув на запалену цигарку в руках Ярослава, потiм – на оббивку сидiння. Але швидко опанував себе.

– Їi звуть Барбара Красовська.

– Гарне iм'я.

– Вона полячка, з Варшави…

– Справдi полячка? – Ярослав примружився. – Я вже подумав, що з Аргентини.

– Менi продовжувати? – Федько нервово забарабанив пальцями по пластику «торпеди».

Ярослав кинув на нього погляд i посмiхнувся:

– Не ображайся.

– На тебе? Бог милував! Краще слухай. Панi, здаеться менi, надзвичайно стривожена. Це м'яко кажучи. У неi, якщо вiрити ii словам, пропала близька людина. Надзвичайно близька.

– Коханець?

– Чоловiк.