Арахнофобія

 – Я добре знаю украiнську, i це моя рiдна мова. Отже, можемо на час залишити польську, хоча ви, я бачу, знаете ii досконало.

Вона на мить замовкла, очiкуючи, поки офiцiант у синьому джемперi не розставить перед ними фiлiжанки з кавою, крихiтнi чашечки i кришталеву цукерницю. Розставивши все, молодик клацнув запальничкою, запалив ароматичну свiчку, котра стояла на столику у вкритому зеленню патини бронзовому канделябрi, побажав доброго настрою i пiшов до себе за стiйку.

Барбара зiтхнула i рiзким рухом зняла окуляри, поглянувши на Ярослава.

Їi проникливi зеленi очi були повнi слiз. У поглядi читалося лише одне – благання.

– Допоможiть менi! Допоможiть, благаю, бо я вже не знаю, до кого звертатися! – Вона раптом схлипнула i заховала обличчя в долонях.

– Федоре, – пiдморгнув Ярослав Несторенковi.

Той лише кивнув головою i бiгцем подався до бармена. За хвилину вже повертався зi склянкою води.

– Ось, випийте i заспокойтеся. Ми спробуемо допомогти.

Але Барбара вже опанувала себе.

– Дякую. Зi мною все гаразд. Не звертайте уваги, просто два минулих днi стали, напевне, найгiршими в моему життi. В загальних рисах я вже оповiла пановi Федору стан речей. Що ще ви хотiли би знати?

Ярослав зiтхнув, вiдставив чашечку з кавою i дiстав блокнот.

– Усе. Я хотiв би знати всi обставини цього зникнення. Прошу вас, розповiдайте, а я запишу всi важливi для мене деталi.

– Так-так, звичайно, – вона важко зiтхнула i заглибилась у спогади.

Роздiл З

Їi доля була повною змiн, зламiв i бурхливих подiй, котрi приносили в життя наiвноi дiвчини з невеличкого провiнцiйного Червонограда як свiтлi й радiснi днi, так i сивий сум, а подекуди й чорнi моменти важкого горя.

Вона рано залишилась одна: батьки загинули в автокатастрофi, а брат, котрий був старшим вiд неi лише на рiк, не мiг замiнити iй сiм'ю, котру вона втратила. Невдовзi вiн пiшов до вiйська i доля занесла його в далекий росiйський Мурманськ, де мав служити три роки в екiпажi атомноi субмарини. Але навiть тi три роки, якi здавалися тодi неймовiрно довгим термiном сiмнадцятирiчнiй Басi, у котроi доля вiдбирала едину рiдну людину, не стали остаточними в ii розлуцi з братом. По закiнченнi строковоi служби той вступив до школи технiкiв, отримав звання мiчмана й довiку оселився серед промерзлих сопок Кольського пiвострова, одружившись iз мiсцевою дiвчиною. Листи, якими Олег засипав Барбару в першi мiсяцi служби, були схожi на бурхливий потiк.