Куля для вовкулаки

Однак учорашнiй дощ, вологу якого висушили променi сонця в полi, тут додав подорожнiм турбот. Великi калюжi вкривали окремi дiлянки дороги й сильно уповiльнили пересування, а двiчi загiн взагалi змушений був зупинятись, коли драгуни витягували з баговиння вiз. Зрештою, вiзник отримав кiлька ударiв батогом Мацейовського i його обiцянку додати, якщо вiз застрягне у баговиннi ще раз. Утiм, це не надто зарадило, тож, коли сонце почало хилитись на захiд, загiн перебував у густому лiсi серед старезних грабiв i кленiв, чиi крони щiльно приховували свiтло, а стовбури були зеленими вiд моху.

Швидкiсть пересування стала черепашачою, i, зрештою, Мацейовський дав команду зупинитись.

– Готувати табiр для ночiвлi, – роздратовано кинув вiн i полишив сiдло першим, намагаючись розiм’яти затерплi вiд довгоi iзди ноги.

Сутiнки насувались. Семен, залишивши на Микиту господарськi справи, вирiшив особисто перевiрити периметр майбутнього табору. За давньою звичкою вiн нiколи не влаштовувався на нiч, не з’ясувавши напрямки ймовiрного нападу i шляхи вiдходу.

Вiн вiдiйшов на сотню крокiв у гущавину, минув невеличке болiтце i видерся на порослий пiдлiском пагорб. Результат розвiдки оптимiзму не додавав – якщо б гайдамаки захотiли пiдiбратись до них непомiченими, зробити це було б зовсiм неважко. Вiн хотiв уже повертатись, коли зовсiм поруч почув голоси. Намагаючись ступати нечутно, Паливода наблизився до тих, хто вiв бесiду. Обережно виглянув з-поза грубого дубового стовбура й упiзнав ротмiстра i Мiхая. Хотiв вийти зi своеi схованки, проте вирiшив хвилину зачекати. До цього спонукав рiзкий тон, яким велась бесiда. Говорив Мiхай, збиваючись вiд хвилювання. Семен не почув його слiв, зате добре змiг розчути вiдповiдь Мацейовського:

– Це дурня, Мiхаю! Ти нiкуди не маеш iхати!

– Але чому? – не погоджувався Березовський.

– Тому що я так сказав. Скоро нiч, а мiсця! тут – сам знаеш…

– Менi байдуже, маю iхати.

– Нi! – знову заперечив Мацейовський. – Поiдемо разом. Ранком.

– Але я не можу, чорт забирай, i тобi про це вiдомо!

– Менi багато про що вiдомо, – похитав головою Мацейовський.

– Маеш залишитися з нами до ранку!

Обличчя Мiхая, ще бiльш блiде, анiж зазвичай, укривали краплини поту. Семену навiть здалось, що його трясло, немов у лихоманцi.

– Я поiду! – вперто повторив Березовський.

Ротмiстр спробував щось заперечити, але цiеi митi Семен необережно наступив ногою на суху гiлку, яка хруснула з гучнiстю пiстолетного пострiлу.