Іменем сонця

Лiкар обережно торкнувся руками дитяти i швидко розпочав огляд. Хлопчик мляво зарухався i заплакав голоснiше.

– Ну-ну, – посмiхнувся Левi у свою сиву бороду. – Тебе нiхто не образить. Навпаки, я хочу допомогти. Потерпи, крихiтко.

Хлопчик почав нестримно ридати. Його лякав сивобородий незнайомець, чужi стiни й стривожений вигляд батькiв. Однак на лiкаря це не справило враження. Швидко перемацавши ручки та нiжки малого, Левi повернувся до Дубровицьких.

– Що вiдбулось? – запитав коротко.

– Вiн… вiн упав! – схлипнула Ірена Дубровицька.

 – Катався санчатами на кризi i послизнувся. О горе менi! Чому я особисто не доглянула за моiм хлопчиком!

– Заспокойтесь, ясна панi, – похитав головою Левi. – У тому, що вiдбулося з хлопчиком, i справдi немае нiчого хорошого, але небезпеки для життя i здоров’я немае. Вiн зламав ключицю. На жаль, досить розповсюджена травма. Я зможу йому допомогти. А вам, панi Дубровицька, як, власне, i вам, пане Януш, я рекомендував би зачекати. В iншiй кiмнатi.

– Нi! Я не покину мого хлопчика! – рiшуче похитала головою Ірена, але за хвилину дозволила служнику вивести себе з кiмнати.

– Довiряйте менi зараз, – ласкаво говорив до неi господар, – довiряйте, коли вже довiрились, здолавши шлях вiд Кам’янця до мого дому.

– О, Петрусь, дитя мое! – схлипувала панi Ірена. – Як я могла…

– Заспокойся, люба, – шепотiв Януш. – Маемо дати лiкаревi виконувати його роботу…

За пiвгодини усе було скiнчено. І хоч цей час здався Дубровицьким вiчнiстю, зрештою вони змушенi були визнати, що лiкар справдi виявився гiдним своеi слави.

Швидко вправивши кiстки, вiн наклав пов’язку i на завершення напоiв малого Петруся трав’яним настоем. Хлопчик мляво схлипував близько чвертi години, але врештi заснув. Левi ретельно вимив руки i вийшов у iдальню, де на нього очiкували знервованi Януш та Ірена.

– Все буде добре, панове. Зараз йому потрiбен лише вiдпочинок. Ви коли плануете повертатись назад?

Януш Дубровицький хотiв щось вiдповiсти, але не встиг. З вiтальнi почулось рипiння дверей, завивання вiтру i притишенi голоси.

Господар попросив вибачення i вийшов. За хвилину повернувся i розвiв руками:

– Панове, обставини змiнились. Надворi зiрвався вiтер, i ваш кучер доповiв, що коням потрiбна iжа й тепла конюшня. Інакше вони навряд чи зможуть здолати зворотний шлях.

– Але ми не можемо додавати вам незручностей, – розгублено сказала Ірена.

Лiкар з усмiшкою похитав головою:

– Нiяких незручностей, яснi панове.