Іменем сонця

У тебе глузд працюе у потрiбному напрямку, – з хитруватою посмiшкою мовив вiн.

– Дякую за вашу оцiнку моiх скромних здiбностей, ваша ясновельможносте. Але в нiй немае необхiдностi.

– Ти допоможеш, Ольховський? – вчергове не звернув уваги на iронiю Паливоди каштелян. У його поглядi не було зверхностi. Лише безвихiдь людини, що опинилась перед проблемою, яку не здатна вирiшити.

Семен вибив зi згаслоi люльки попiл i кинув на Гурського погляд, у якому не було й тiнi iронii.

– Маю надiю, ви наказали нiчого не зачiпати на мiсцi злочину до мого прибуття? – запитав вiн.

– Так. І, чорт забирай, менi це коштувало надто дорого! Здаеться, до скону пам’ятатиму, як бiдний Януш скреготiв зубами, коли моi жовнiри виводили його на вулицю. Бiдний хлопчик! За таких обставин легко можна з’iхати з глузду. Навiть не уявляю, що йому довелось пережити. Їдемо?

– Я буду готовий за п’ять хвилин, – хитнув головою Семен.

Гурський пiднявся з крiсла, допив вино i гепнув кубком об стiл.

– Я знав, що ти зрозумiеш мене, Ольховський.

Такi речi не повиннi залишатись без покарання. Конi готовi, виiздимо негайно.

– Ви теж iдете?

– Так.

– Але ви вже здолали сiмдесят верст. Можливо, варто вiдпочити? – запропонував Паливода.

– А… який там вiдпочинок! – змахнув рукою сенатор i одягнув на обличчя вираз цiлковитоi самопожертви. – Мiг би зачекати на тебе у Сатановi. Але вiд початку був упевнений, що ти виставиш мого вiсника за дверi. Поквапся.

Роздiл ІІІ

Укутанi щiльною снiговою ковдрою Товтри над ледь помiтною пiсля минулоi заметiлi лiсовою дорогою починали бовванiти у мороцi похмурого свiтанку.

Важка нiч, пiд час якоi передовий дозор вказував шлях загону за допомогою смолоскипiв, залишилась позаду. Морозний ранок фарбував лати жовнiрiв бiлою памороззю, а вiд дихання коней i людей над дорогою здiймалась iмла. Навколо майже розвиднилось. Саме тодi вiд голови валки, де iхали драгуни мiськоi сторожi, долетiли стривоженi голоси й iржання коней. Кучер, що правив каретою, натяг поводдя i розкотисто гукнув:

– Тпр-р-р-у!!! Стояти, малi!

Карета проiхала ще кiлька футiв i зупинилась.

Анджей Гурський, який знаходився поряд iз Семеном у салонi, витяг шию, намагаючись з’ясувати причину зупинки.

– Що там, чорт забирай?! – гукнув вiн до кучера.

– Не можу знати, ваша ясновельможносте, – вiдповiв кучер. – Зупинились.

– Сам бачу. Дiзнайся чому.

Кучер зiскочив з козел i хотiв бiгти уперед, однак швидко зметикував, що у цьому немае потреби.